Читати книгу - "Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького"

Прихід до влади наприкінці XI ст. у містах Перемишлі, Теребовлі й Звенигороді Рюрика, Володаря і Василька Ростиславовичів (онуків знаменитого київського князя Ярослава Мудрого, батько яких Володимир Ярославович помер 1051 р., ще до того, як помер сам Ярослав Володимирович (1054)) завершився визнанням за ними їхньої отчини на князівському з’їзді за участі інших Рюриковичів у Любечі 1097 р. Як наслідок, у істориків з’явилися підстави твердити про утворення Галицького князівства — цілковито, по суті, історіографічного терміну. Розглянемо, чому саме.

Умовність, певна узагальненість цієї назви очевидна, адже князівськими центрами в різний час були одразу кілька міст — Перемишль, Звенигород, Теребовля. Але про Галич за літописами до середини XII ст. нічого не відомо. Ні, звісно, таке місто існувало, але воно не мало князівського осідку. Природно є, відтак, підстави історіографічно говорити про існування щонайменше наприкінці XI — у першій половині XII ст. Перемишльського князівства, Звенигородського князівства, а також Теребовлянського князівства, але аж ніяк не Галицького.

Попри свідчення «Діянь Угорців» і результати півторастолітніх систематичних польових досліджень, про саме місто Галич на Дністрі вперше на сторінках літописання дізнаємося у 1140—1141 рр. До цього часу відомості про нього мають спорадичний і хронологічно розірваний характер. Завдяки стрімкому розвитку за дуже короткий проміжок часу місто дало назву землі й населенню, яке проживало у близьких і віддалених околицях. Схожих феноменів у світовій історії небагато. Можемо назвати хіба Рим і Москву з найбільш відомих. Як ідентифікували себе майбутні галичани до появи такого означення — не відомо. Точно можна сказати, що вони не вважали себе руссю, ба більше — часто протиставляючи себе їм, особливо під час військових протистоянь із київськими князями та їхніми союзниками у 40—50-х рр. XII ст., що чітко зафіксовано на сторінках «Київського літопису» та цілого ряду інших документів.

До 1188 р. оце Галицьке князівство на чолі з династією Ростиславовичів входило до системи володінь інших князівських родин Рюриковичів, ведучи відносно самостійну зовнішню політику, укріплюючи свій авторитет на заході завдяки матримоніальним зв’язкам, власне, як і інші родичі з династії. Ростиславовичам, утім, долучитися до європейської торгівлі й шлюбної дипломатії було простіше зі зрозумілих географічних причин. Важливе місце в інтересах князів Володимира Володаревича та Ярослава Володимировича (відомого як Осмомисл) упродовж 40—80-х років XII ст. посідало Угорське королівство, яке суттєво активізувало відносини з найближчими руськими землями, через це відчутно послабивши контакти з київськими, волинськими, чернігівськими князями, які погрузли в усобицях за право вважатися найвпливовішими серед інших родичів. Така орієнтованість виглядала абсолютно знову ж таки зрозумілою. Володіння Арпадів були найбільшим західним сусідом для Ростиславовичів, де мешкали нащадки підкорених наприкінці X — на початку XI ст. першим угорським королем Стефаном І карпатських хорватів. Інша ж група таких залишилася у прикарпатських землях.

Після смерті 1187 р. Ярослава Володимировича за заповітом у Галичі володарем повинен був залишитися бастард Олег († 1187), молодший син князя (народжений від пізніше спаленої боярами знатної Насті Чагрівни, можливо, половчанки за походженням), а старший, Володимир, — відбути до Перемишля. Однак той не погодився з рішенням батька, а тому за короткий час організував проти брата змову і за допомогою галицької знаті скинув його з столу. Непорозуміння зі зміцнілими за останні десятиліття представниками місцевого нобілітету щодо розподілу в управлінні землями скоро спонукали нового князя залишити столицю волинському володареві, уже тоді дуже впливовому Романові Мстиславовичу. Останній, маючи запрошення галицьких бояр, на рубежі 1187—1188 рр. об’єднав власні володіння на Волині та Галицьку землю. Нетривале перше управління князя Романа — це час існування Галицько-Волинського князівства з центром саме в Галичі, але знову ж таки — радше в історіографічній, а не історичній термінології, бо й на Волині не всі землі належали безпосередньо йому. Були й інші родичі, зокрема брат Всеволод Мстиславович, яких вважали доволі авторитетними лідерами. У кожному випадку зміни, що відбулися в міждинастичному статусі цієї підконтрольної на короткий час князеві Роману території, відбувалися з калейдоскопічною регулярністю до 1253 р., вкотре підкреслюючи некоректність уживання вже згаданого історіографічного терміну щодо окремих періодів. А таких часових відтинків було чимало.

Володимир Ярославович, розраховуючи повернути стол за допомогою угорців, звернувся до тогочасного угорського короля Бели III. Той зацікавився перспективою походу до Галичини, однак без участі князя-втікача, якого ув’язнив разом із сім’єю. Численне військо, в якому перебував син Бели — принц Андрій, 1188 р. вступило до столиці Ростиславовичів міста Галич, змінивши тим самим статус землі. Номінально, при збереженні за місцевими знатними родами всіх прав і повноважень, володарем було поставлено юного герцога, чию титулатуру тих часів, на жаль, не засвідчено. Імовірно, між 1188—1189 рр. доцільно говорити про існування Галицького князівства на чолі з угорським принцом під протекторатом його батька-короля.

Натомість вигнання угорців із Галича силами краківсько-сандомирського князя Казимира II Справедливого привело до відновлення 1189 р. на троні Володимира Ярославовича під сюзеренітетом суздальського володаря Всеволода Велике Гніздо. Отже, Галицьке князівство повернулося до лона династії Рюриковичів, перебуваючи в такому статусі впродовж 1189—1198/1199 рр. Лише зі смертю князя Володимира волинський володар Роман Мстиславович за підтримки польських військ зумів удруге зайняти Галич, де-факто здійснивши це силоміць. Відбулося приєднання, а не об’єднання отчини Ростиславовичів до отчини Мстиславовичів, причому із серйозними втратами серед особового складу галицького боярства, частину якого було страчено, а частину — вигнано.

На політичній мапі Європи вкотре з’явилося династичне володіння, яке в історичній науці з часом отримало свою знову ж таки історіографічну назву Галицько-Волинське князівство, хоча його правителя (на відміну від його старшого сина Данила) іменували у джерелах Романом Галицьким. Територіально підконтрольні йому землі виходили за межі Галичини і Волині, бо князь був також володарем Києва, а це, своєю чергою, ставить під сумнів доцільність уживання терміну лише Галицько-Волинське князівство.

Сам Роман Мстиславович закріпив контроль над таким бажаним дністровським торговим шляхом дуже жорстко, придушивши боярське незадоволення. Безперечно, через його непросту вдачу, норовливий характер, поважний авторитет трепет до князя відчували якщо не всі, то більшість його сучасників-родичів, в тому числі перший тесть (київський князь Рюрик Ростиславович) і теща. Невипадково, так і не отримавши від першого свого шлюбу спадкоємця чоловічої статі, князь всупереч церковним канонам розлучився з дружиною, а її батьків постриг у монастир. Це рішення зіграло з ним злий жарт, бо до яких наслідків воно призведе тоді, 1200 р., ніхто