Читати книгу - "Екстремофіл, Алан Кервін"

Пітер виявився компетентним гідом, який міг відповісти на будь-яке питання Тео про будинок: як влаштовано водопостачання, обігрів, каналізація, охорона периметру. Із жалем хлопець також розповів, як раніше тут усім керував «розумний дім», але Марія занадто старомодна і останнім часом усе прагне робити в ручному режимі, а тут же стоїть така крута система...

Ознайомивши гостя з будинком, Пітер повів показувати господарську частину, особливу увагу приділивши плазмовій гарматі, накритій «вуаллю». Розказав, як він із хлопцями кілька днів тому сидів у тирі з браслетами Аяна і його друзяк, поки ті ходили хуліганити за місто. Тео слухав і нічого не запитував. Після огляду пташника і стійла кіз попросив води, і Пітер повів його на кухню, де вони зустріли Марію і Аду, що прийшли займатися обідом.

Тео одразу ж привітався і подякував за сніданок.

— На здоров’я, — відповіла Марія, насторожено поглянувши на нього. — Ти... сьогодні виглядаєш інакше.

— Це все ваш чарівний компот, — усміхнувся Тео.

— Компот? — здивувалася вона.

— Колись давно я займався баскетболом — після тренувань ми завжди пили ізотоніки, щоб відновитися. Іноді тренер робив їх нам самостійно: вода, як база, сіль, цукор або мед, а також сік ягід чи фруктів. Виходило дуже схоже на ваш компот.

— Сіль і цукор разом? Хіба було не гидотно? — скривився Пітер.

— Навпаки, дуже смачно. Солі там же лише дрібка, цукру більше, бо це глюкоза, а сік — джерело вітамінів та мікроелементів.

— І... ти хочеш сказати, що, попивши вчора компот, ти аж так відновився? Як таке можливо? — не вірячи власним очам, знову запитала Марія.

— Я генномодифікований, — сказав він, торкнувшись вказівним пальцем лівої щоки з тату. — Ви вчора до якого моменту додивилися відео?

— До першого розмороження. Потім ти заснув, тебе віднесли до теплиці, і Аян поспішив додому, забравши твою справу із собою.

— Ясно, — Тео кивнув, зрозумівши, що Марія не знає, як змінив його вірус. — Якщо коротко, то моя здатність витримувати зневоднення, низькі та високі температури, опромінення, перепади тиску, розріджене повітря та інші негаразди — це побічна дія, і можлива вона завдяки моїй основній властивості — надшвидкій регенерації.

— Наскільки швидкій? — затамувавши подих, запитав Пітер.

— Ну, ампутований палець на нозі відріс десь за два місяці.

— Тобі ампутували палець? — вражено прошепотіла Марія.

— Не спеціально. Я травмував його на тренуванні: впустив штангу.

— А якби ти втратив око? Воно б теж відновилося? — запитав Пітер.

Тео давно помітив, що хлопець має одне здорове око, а друге старанно приховує під чубом, тому очі — його болюча тема...

— Гадаю, що так. Професор казав, що стовбурові клітини здатні відновити будь-яку втрачену частину тіла, от тільки... я не знаю, чи проводились такі досліди. Можливо, у особових справах інших учасників експерименту буде більше інформації.

— Дядько Боб обіцяв привезти мені планшети завтра. Їх же можна зарядити у твоїй капсулі?

— Якщо під'єднати її до джерела живлення, то можна.

— Так і зробимо. — замислено закивав Пітер. — А оця штука в тебе на щоці, що вона символізує?

— Що я екстремофіл.

— Екстремофіли переважно одноклітинні прокаріоти, вони не мають ядра, тому легше пристосовуються до несприятливих умов середовища, це не працює зі складними багатоклітинними організмами, — скривився Пітер.

— Як скажеш, — усміхнувся Тео.

Нависла пауза, під час якої всі мовчки перезиралися.

— Але як?! — зрештою вигукнув Пітер.

— Це питання не до мене. Я не вчений — я піддослідний. Знаю лише, що професор Кузан мріяв зробити людство невразливим, синтезував вірус, яким для вивчення заразив мене і ще кілька сотень людей, але, схоже, однодумців у нього було небагато.

— А ворогів — багато, — зітхнула Марія.

— Я обов’язково пошукаю інформацію про професора і його експеримент, — закивав Пітер. — Якщо він дійсно зробив такий вірус... — він поглянув на Тео. — Дідько! Але як?!

— Пітере, ніхто з присутніх не може відповісти тобі на це питання, — голос Ади прозвучав спокійно і впевнено, — краще підіть до теплиці і назбирайте ягід, щоб приготувати для нашого «неможливого» екстремофіла напій, який допоможе йому відновитися.

Пітер хотів ще щось запитати в Тео, але передумав і буркнув:

— Добре. У що збирати?

Взявши глибоку металеву миску, Пітер повів Тео до теплиць.

— Та, у якій ти спав, у нас із овочами, в її кінці росте виноград, але він ще зелений, — сказав Пітер, махнувши на крайні ліві двері. — У цій у нас зелень і кілька фруктових дерев, — вказав він на середні.

— М’ята є?

— Є. Ходімо.

Зірвавши кілька гілочок м’яти, вони пішли до крайніх правих дверей. Пітер натиснув код і відкрив двері.

— Малі бігали і об’їдали зелені ягоди, довелося ставити пароль, — посміхнувся він, намагаючись виглядати спокійно, хоча було помітно, що він все ще думає про те, що почув від Тео.

У кінці теплиці росло кілька фруктових дерев, уздовж бічних стін буяли кущі малини і жимолості, а в центрі рясніли ягодами суниці, поруч із якими стояло три порожні резервуари.

— Схоже на великі ванни, — сказав Тео, наблизившись.

— Колись у них вирощували рибу, але кілька років тому внадилися дикі коти і зжерли мало не половину особин. Марія рідко сюди заходила, тому не одразу помітила. На жаль, після тих візитерів не лишилося самців. Ікру, яку відкладали самиці, нікому було запліднювати, і бабуся потроху всіх риб пустила на юшку.

— А завести наново не пробували?

— Спочатку вона намагалася знайти того, хто би привіз мальків, але ніхто не брався, а потім почалося переселення і вона вже й не намагалася.

Тео проминув ягоди і підійшов до краю теплиці. Пустельний краєвид за склом тягнувся скільки бачило око. Вітер носив тонкий шар піску, іноді закручуючи його в нестійкі вихори на пустирі. Тео бачив, що ту землю колись обробляли, а зараз про минулі часи нагадували лише іржаві труби системи зрошення, що де-не-де стирчали з-під землі.