Читати книгу - "Екстремофіл, Алан Кервін"

— Тут завжди було так сухо?

— Ні, останні років десять. Кліматичні зміни... але головна проблема не у воді, підземний полив є майже на всій території ферми... проблема в сонці, — Пітер став поруч із Тео і кивнув на небо. — Озоновий шар дуже тонкий і такий дірявий, що його більше нема, ніж є. Сонце за літо випікає все, що встигає вирости навесні. А ще вітри. Теплиці з броньованого скла зі спеціальним напиленням — це єдине, що витримує буревії і дозволяє збирати хоч якісь урожаї.

— А ота вежа на пагорбі, — Тео вказав пальцем на ледь помітний у сонячному світлі силует металевої конструкції. — Вона працює?

— Як маяк — так.

— Ти перевіряв?

— Ні. Навіщо? Та й удень туди не дістатися через сонце, а вночі небезпечно через хижаків. Та й навіщо? Стара, нікому не потрібна вежа, що тобі до неї?

— Ханна сказала, що супутник пролітає над вами раз на два дні.

— Так і є.

— Колись ці вежі з антенами ставили для зв’язку: телефони, браслети, інфоокуляри... все, через що можна було контактувати з друзями чи знайомими, працювало від цих штук. Зараз ви чимось таким користуєтеся?

— Ну, у бабусі є годинник, через який вона зв’язувалася з дідусем, коли той їхав у місто, і зі своєю сестрою, навіть коли вона поїхала за Великий Хребет, але після того, як людей тут стало менше, супутників теж поменшало, їх перенаправили, і зв’язок зараз маємо лише раз на два дні, через гологра... — Пітер замовк. — Ти хочеш сказати, що насправді все працювало не через супутник, а через оці штуки?

— Пітере, ти ж розумний хлопець, як ти міг це пропустити?

— Бо це — примітивні маяки для повітряних суден.

— Думаю, ти помиляєшся. Для примітивного маяка занадто складно зроблено, і якщо супутник пролітає так рідко, то що ж забезпечує цілодобове стеження за чіпами?

— Інші супутники?

— Навіщо, якщо є вже готова мережа?

— Ну...

— Твоє захоплення високими технологіями зіграло з тобою злий жарт, — усміхнувся Тео.

— Хочеш сказати, що через цю вежу можна бути постійно на зв’язку?

— Якщо вона працює, то чому ні?

— Але як до неї під’єднатися?

— Спочатку потрібно туди сходити або розпитати про неї Лялечку.

— Сходити? А сонце?

— Я не боюся ні спеки, ні сонячної радіації, проте треба ще трошки оклигати.

— Гм... — Пітер замислено прикусив губу. — А навіщо тобі зв’язок?

— Хочу зрозуміти, у якому світі я опинився і що мені в ньому робити далі, бо поки що якось все туманно.

Аян, Боб і Лялечка приїхали ввечері наступного дня. Вони зіскочили з платформи. Привіталися з Марією, її гостем і вихованцями.

— А ти швидко стаєш схожим на людину, — вишкірився Боб, побачивши Тео.

— Можливо, — стримано усміхнувся той у відповідь, хоча хотілося відповісти щось у стилі: «На відміну від тебе».

— Бобе, я ж тебе просив,— Аян покосився на друзяку, а потім звернувся до Тео: — Додивився я твою справу...

— І що скажете?

— Що якщо про тебе стане відомо Раді Корпорацій, то вони перевернуть усю Долину догори дриґом, щоб тебе знайти. Твій вірус може покласти кінець їхньому пануванню.

— Я ще не в курсі всіх деталей, але здогадуюся, що десь так воно і є.

— Набирайся сил. За кілька днів ми повернемося, я заберу тебе до себе і навчу користуватися сучасною зброєю. Таке вміння тобі точно не завадить.

— Буду вдячний.

— Маріє, ти склала список того, що тобі треба? — запитав Аян.

— Так. Щоправда, я не впевнена, що ті ваші розхвалені контрабандисти зможуть задовольнити всі мої забаганки, — знизала вона плечима й дістала з кишені електронний записник.

— Ну, показуй, — Аян підійшов до неї, став поряд і зазирнув до екрана.

Тео тим часом пішов до Лялечки, Пітер за ним.

— Хотів подякувати, що ти віднесла мене тоді до теплиці.

— Завжди рада допомогти, — «усміхнулася» кіборг.

— А ти часом не знаєш, ота вежа на пагорбі — вона працює? — запитав Тео, вказавши рукою на те, що його цікавило.

Лялечка розвернулася у вказаному напрямку, в її очах мигнули червоні вогники і змінились на сині.

— Працює, а що?

— А яка її функція?

— Вона багатофункціональна, що саме тебе цікавить?

ЛЯЛЕЧКА