Читати книгу - "Екстремофіл, Алан Кервін"

— Передусім мене цікавить зв’язок, але про інші її функції я теж не проти почути, — відповів Тео, не відводячи очей від вежі.

— Насамперед вона виконує функцію маяка для повітряних суден, — почала Лялечка, і її перебив Пітер:

— А що ще?

Це «насамперед» руйнувало його переконання, що функція одна — маяк.

— Терпіння, Пітере, — Тео повернувся до хлопця.

— Так, вибачте.

— Кожна вежа відстежує всі чіпи в радіусі її дії і їхні переміщення до сусідніх веж. Таким чином система контролює рух кожної чіпованої людини, кіборга, дроїда, а також транспорту.

— Ця інформація зберігається до прольоту супутника чи... вежа має змогу передавати її одразу? — вкрадливо запитав Тео, прикипівши до Лялечки очима.

— Раніше вежі функціонували в реальному часі і архівували дані. Я не володію інформацією, як вони працюють зараз. У мене немає допуску.

— А хто може знати?

— У Долині? Складно відповісти, хто знає такі технічні подробиці, але поліція має трекери, які відстежують чіпи.

— У тебе є знайомі в поліції?

— В Аяна є. Щоправда, на всю Долину лишилося всього кілька десятків поліціянтів.

— Ясно. Спробую потім поговорити про це з ним. А якою інформацією ти ще володієш і можеш із нами поділитися?

— Що на цих вежах є метеорологічні датчики, дозиметри, бактеріологічні сканери і, на деяких, відеоспостереження.

— Оу, — Тео озирнувся на вежу. — А які там камери?

— Різні. На якихось старі, на якихось система «гострий зір». За кілька років до переселення вежі почали модернізували, потім припинили, тому до частини не дійшла черга і вони лишилися без апгрейду.

— Що це за система?

— Вона використовується в очах дроїдів, її ще називають «штучне око», — пояснив Пітер.

— Ага, — Тео кивнув. — А хто проводив модернізацію? Люди, кіборги чи дроїди?

— У місті — вежі на дахах, і там працювала мішана бригада. Хто працював тут — я не знаю. Можливо, вони, а, можливо, хтось інший.

— А від чого ці вежі живляться?

— На них встановлено аразанові акумулятори, які заряджаються сонячними панелями.

— Очікувано, — замислено пробурмотів Тео, а потім усміхнувся до кіборга: — Дякую, Лялечко, ти дуже допомогла.

— Якщо це так, то я рада.

— І чим вона допомогла? — недовірливо запитав Пітер.

— Ну, наприклад, інформація про відеоспостереження — дуже цінна, ти так не вважаєш?

— Можливо.

— О, у мене є ще одне питання, — Тео пильно поглянув на кіборга, трохи примруживши очі. — Скажи, Лялечко, ти відчуваєш, коли вежа перевіряє твою присутність?

— Відчуваю... — кіборг замовкла, і в її очах замиготіли вогники. — За стільки років я мала б звикнути і не зважати на ці запити, але іноді, коли в мене поганий настрій, вони мене дратують.

— І що ти робиш?

— Іду до каналізації.

— Сигнали запитів туди не доходять?

— Там випадково згоріло кілька підсилювачів, тому є місця, куди сигнал не доходить, — Лялечка задоволено вишкірилася.

— Це чудово, що часом трапляються такі випадковості, — посміхнувся Тео.

— Згодна.

— Гей, ви нас чуєте? — до них підійшов Боб і суворо зиркнув на Тео і на кіборга.

— Чуємо, — Лялечка перевела на нього погляд. — Марія вранці поховала свого чоловіка і кличе всіх на поминальний обід.

— Так. Ви йдете?

— Йдемо.

Ще вранці, коли перші промені сонця ледь зажевріли з-за пагорбів, старші хлопці під керівництвом Марії вирили яму в кінці двору, біля могили її сина.

Тео, побачившиїх на подвір’ї, підійшов поглянути, що відбувається. Він здивувався, побачивши на обвітреному надгробку таке ж ім’я, як і в нього. За датами вирахував, що хлопець прожив трохи більше за сімнадцять років. Він чув від Пітера, що Марія з Максом довго не мали дітей і син у них народився досить пізно, коли обом було за сорок, тож назвали його Теодор — Божий дар.

— Що з ним сталося? — запитав він у Марії, яка поклала на могилу один з двох букетів квітів.

— Вірус, — глухо відповіла вона. — Чотири дні — і його не стало. Згас. Ми з чоловіком були біля нього весь час і не захворіли. Вірус забирав лише молодих...

— Що за вірус?

— Черговий грип, але тепер я думаю, що його створили спеціально.

— Можливо.

Марія обернулася й уважно поглянула на Тео.

— Ти чутливий до вірусів?

— До тих, що колись були — ні, а до нових — не знаю.

— Сподіваюся, що ні. Хочу вірити, що професор створив досконалий вірус.

— Я також сподіваюся.

Стефан і Борис на ношах принесли Макса. Труни не було, тільки саван. Часу на довге прощання не мали — сонце сходило.

Марія з хлопцями обережно поклала тіло до могили, поцілувала на прощання Максове чоло, закрила його саваном і, взявши жменьку землі, повільно насипала довкола його голови. Хлопці почали орудувати лопатами, але закінчити не встигали.

— Світить, зараза, — невдоволено прошипів Стефан, накинувши каптур на голову і насунувши рукави на відкриті частини рук.

— Кидайте, хлопці. Мерщій у тінь, ввечері закінчимо, — сказала Марія.

Повторювати двічі не довелося. Вона зі своїми вихованцями поспішила до модульного будинку. Обернулася вже біля дверей і завмерла: Тео, взявши лопату, не зважаючи на сонце, спокійно закопував могилу.

— Чудеса, — вражено похитав головою Стефан.

— Бог, — усміхнувся Пітер.

— Чому? — здивувався Борис.

— Теодор — це Божий дар, а він не дар, він Тео, — пояснив свою думку Пітер. — Коли дядько Боб привезе мені планшети, я передивлюся все, що на них буде. Якщо цей вірус і справді такий крутий... я б хотів ним заразитися. Щоб ми всі ним заразилися.

— І що це дасть?

— Якщо все виявиться правдою, то мені — здорове око, тобі і Марго, — він поглянув на Борисові клешні, — пальці, Кіму — рівну ногу, а Кірі — нормальні вуха і слух.

— Цей вірус досить важко переноситься, — похмуро сказала Марія, пригадавши відео з тим, як Тео трясло, — потрібен нагляд лікарів.