Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Американська пастораль 📚 - Українською

Читати книгу - "Американська пастораль"

195
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Американська пастораль" автора Філіп Рот. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 18 19 20 ... 141
Перейти на сторінку:
Але вважаю, що їй не гірше, ніж у ті часи, коли я був хлопчиськом. Твій батько, я так розумію, помер?

— Так. А твій?

— О, мій не міг дочекатися смерті. Він надто близько брав до серця всі свої невдачі, і вони його з’їли.

І все ж я не міг ані згадати Айра, ані зв’язати з чимось його розповідь, і взагалі, того дня, натикаючись на спогади про минуле, я бачив, що багато з-поміж них напрочуд важко відновити, так ніби їх і не було, байдуже, скільки Айр Познерів стояло б переді мною, переконуючи в протилежному. Таке враження, ніби Айра ласував у нас фруктами та слухав батькові поради тоді, коли мене ще й на світі не було. Все пов’язане з ним було геть-чисто видерте з моєї пам’яті та змите плином забуття, і причина — моя цілковита байдужість до цього. Але те, що було втрачене мною, вкоренилося в Айрі, змінивши все його життя.

Достатньо було просто глянути на мене і на Айру, аби зрозуміти, чому всі ми так твердо переконані, що помиляється хто завгодно, але тільки не ми. А позаяк ми забуваємо і те, що важить мало, й те, що важить забагато, позаяк і збережене, і забуте сплітаються у візерунок, заплутаний, як лабіринт, неповторний, як відбитки пальців, то чим не дивина, що фрагменти реальності, збережені кимось одним як справжні факти біографії, сприймаються як цілеспрямована міфотворчість кимось іншим, хто тисячі разів обідав з ним за одним кухонним столом. Та не для того люди платять по півсотні доларів для участі в зустрічі з нагоди сорок п’ятої річниці випуску, щоб вийти на естраду і сказати, що все було не так, як це запам’яталось комусь іншому; бо що примушує нас брати участь у цій зустрічі, в чому вершинне задоволення, пережите тобою в цей день? У тому, що твого імені ще немає у рубриці «Світла пам’ять».

— Давно помер твій батько? — поцікавився Айра.

— У шістдесят дев’ятому, — відповів я. — Двадцять шість років тому. Давно.

— Для кого — для нього? Не думаю, — сказав Айра. — Для мертвих це крапля в морі.

І в ту ж мить я почув, як Менді Ґурлік питає когось за моєю спиною:

— Ти на кого дрочив?

— На Лоррейн, — відповів його співрозмовник.

— А, ну це так. На неї всі дрочили. І я. А ще на кого? — запитав Менді.

— На Діану.

— Добре. Діана. В яблучко. Хто ще?

— Сельма.

— Сельма? Ніколи б не подумав, — сказав Менді. — Якщо чесно, здивований. От ні, чого ніколи не хотілося, так це трахнути Сельму. Вона ж низенька. Мені завжди подобалися довгі та гнучкі. Дивився, як вони після уроків займаються гімнастикою на спортмайданчику, а там ішов собі додому та дрочив. Пресована пудра. Пресована пудра шоколадного кольору. В них на ногах. Я від неї дурів. А ти нічого не помітив? Загалом пацани виглядають не так уже й зле, багато хто ще нічогенькі, а от, знаєш, дівчата… ні, сорок п’ята річниця з дня випуску — не краще місце, куди йдуть повитріщатись на чужі задки.

— Що є, то є, — відповів другий співрозмовник м’яким голосом. Схоже, що, на відміну від Менді, йому не дуже дошкуляла ностальгія. — Час був не дуже лагідний до жінок.

— А знаєш, кого вже нема? Берта й Утті, — повідомив Менді. — Рак простати. Дав метастази. У хребет. Зжер. Зжер обох. Дякувати Богу, я здаю аналізи. А ти здаєш?

— Які аналізи? — запитав співрозмовник.

— Чорт забирай, ти не здаєш аналізів? Конику, прикинь, — сказав Менді, відтягуючи мене від Айри, — Майзнер не здає аналізів.

Нинішній Майзнер був викапаний містер Майзнер — Ейб Майзнер, невисокий, кремезний чоловік з похилими плечима та непропорційно великою головою, власник хімчистки Майзнера — «Ідеальне чищення за 5 годин» — на Ченселлор-авеню, що між взуттєвою майстернею, де завжди гриміло італійське радіо, поки ви сиділи на стільці за дверима й чекали, поки Ральф підіб’є вам підбори, і салоном краси «Роліна», звідки мама якось принесла номер «Сріблистого екрану» зі статтею, що вразила мене до глибини душі. Та стаття називалася «Джордж Рафт — самотній чоловік». Місіс Майзнер, така сама куца, жилава й приземкувата, як і її чоловік, працювала з ним, приймала замовлення, і якось вони з моєю мамою разом продавали військові облігації у кіоску, просто на Ченселлор-авеню. Ми з їхнім сином Аланом пройшли ніздря в ніздрю всю школу, почавши з садочка, а потім одночасно перестрибували через одні й ті самі класи початківки. Коли школі була потрібна п’єса до якого-небудь свята, учителі садили нас із Аланом в якомусь класі й ставили завдання: написати щось до цієї нагоди. І ми були як знамениті драматурги Джордж С. Кауфман і Мосс Гарт. Упродовж двох сезонів одразу після війни хімчистка містера Майзнера за дивним збігом обставин отримала замовлення на обслуговування «Ньюаркських ведмедів» — молодіжної команди «Янкі», що виступала в лізі ААА, й одної літньої днини — для мене то була знаменна дата — Алан включив мене в число помічників, чиїм обов’язком було відвозити почищену форму на Вілсон-авеню з трьома автобусними пересадками, потрібними для того, щоб дістатися резиденції клубу на «Рупперт-стадіум».

— Боже, Алане, — сказав я, — ти викапаний батько!

— Ну, а на кого я ще маю бути схожим! — відповів Алан, стискаючи моє лице в долонях і чоломкаючи.

— Алане, — сказав Менді, — розкажи Конику, що казав своїй дружині Шріммер. У Шріммера нова дружина, Конику. Шість футів зросту. Три роки тому він пішов до психотерапевта. Той питає його: «Що спаде вам на думку, якщо я попрошу вас уявити тіло вашої дружини?» А Шрім йому каже: «Мабуть, що треба перетяти собі горлянку». Туди-сюди, він розлучився і побрався із секретаркою-шиксою. Шість футів. Тридцять п’ять років. Ноги — до стелі. Алане, ану, розкажи Конику, що відмочила та дишля.

— Значить, вона сказала Шріму… — почав Алан, поки ми, радісно сміючись, плескали один одного по плечах і стискали кволенькі біцепси, — вона сказала: «Чому всі вони Мутті, Утті, Дутті й Тутті? Якщо він Чарльз, то до чого вже Тутті?» А Шрім їй каже: «Краще б я тебе не брав. І знав же, що краще не брати. Я цього не поясню. І ніхто не пояснить. Є речі непояснимі. І це

1 ... 18 19 20 ... 141
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Американська пастораль», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Американська пастораль"