Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » Війна у натовпі 📚 - Українською

Читати книгу - "Війна у натовпі"

494
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Війна у натовпі" автора Дмитро Олександрович Корчинський. Жанр книги: 💛 Публіцистика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 18 19 20 ... 86
Перейти на сторінку:
місцях!", після того, як всі розсілися по машинах, надходив невизначений час очікування, який тягнувся 6-7 годин. Годувати ніхто не збирався. Солдати нервово палили і тужливо давилися в бік їдальні. Кухарі та кухонний наряд обжиралися сніданком. Під час нашого чекання стратеги в штабі розробляли диспозицію виведення частини до запасного району. Всі боялися прийняти рішення: половина машин не на ходу, а їхати треба — всі терміни минають. Командир давився на довгу, в декілька кілометрів колону, вечоріло, куриво кінчалося.

Колоною сновигала сита тилова наволоч — всі ці начпроди, писарчуки, піддаті медики. У них в машині був і харч, і спирт. Хворих покидали на фельдшера, котрий потім сожительствував з нещасними солдатами в підвалі. Санчастина була як дім розпусти, порядні солдати боялися туди лягати, спочатку трудотерапія, потім голодна дієта, потім насильницьке мужелозтво.

Що далі, то гірше. Особливою жорстокістю відзначалася процедура миття солдатів у польовій лазні в пустелі взимку. Я категорично відмовлявс — раще вже під трибунал. Був у нас один садист — Бєлкін. Начитався фронтових мемуарів, сволота, і збиткувався надлюдьми. На вітру ставили намет і намагалися нагріти до температури людського тіла кілька діжок води. Солдати, які спали біля вихлопних труб МАЗів, були дуже брудні. Сажа в'їдалася в тіло, вода стікала з нього, як з гуся. Відмити такий бруд можна було тільки бензином чи пральним порошком у стаціонарній лазні. Коли нашу лазню-крематорій топили, всі розбігалися подалі, солдати починали кехкати, вдавати, ніби хворіють. До санчастини нікого не приймали з тої причини, що престижність теплих місць для спання у польових умовах підвищувалась.

Інстинкт підказував: розслабишся — пропадеш. Якщо деякі підрозділи приїздили в чоботах, а інші у валянках, можна було прокинутися в самих портках. Проте, звідки валянки у вузлі зв'язку? Прапорщик пропив їх ще минулої зими. Люди, як звірі в зграї, ділилися на своїх і чужих. Ніхто не виходив з розташування свого району, позаяк навколо крутилися чужаки.

Діставалося навіть клубним працівникам та писарям. Було затісно: спали в БМДС у теплі, покотом офіцери, прапорщики, солдати. Навкруги вартові, зв'язок тільки по селектору. Штабна еліта за кілька днів перетворювалася в чмуриків. Жили в утепленому байкою "зимовому" наметі або в клубній машині КУНГ-ГАЗ-66. 3 ними мешкали секретар комсомольської організації і завклубом. Більше ніде подітися. Завклубом навіть прийшов до моєї машини:

— Чи немає у вас гарячого чайку?

— Пішли ви, старшина, на хуй.

Мій старшина строкової служби Галкін додавав крізь зуби:

— Вам же сказали, командире роти, що йдіть на хуй.

Ходять тут, чаю просять, і не соромно вам.

Їх змушували оформлювати наочну агітацію, що правила солдатам за підтирку. Навіть кухарі над ними збиткувались, намагалися зачерпнути зверху, не розмішуючи, і вилити, не глядячи, на шинель. У мене був настільки розумний старшина, що кухарі спали у нас, шефу навіть організували матрац. Харч все одно був гидкий, проте набирали знизу, і ми їли в першу зміну. Під кінець, коли приповзала якась четверта команда, залишки доливали водою, аби вистачило всім.

Не було ані відбою, ані підйому. Солдатам подобалось — лежали спокійно. Нещадно різалися в карти. Ми несли охорону позиційного району, тому були поза контролем. Мали ставити парні пости, секрети, патрулювати... Знаючи нашого солдата, я не ризикував відпускати його далі десяти метрів, навіть до вітру — мочилися з машини.

Єдиний офіцер, який ставився до солдатів з повагою, був майор Колпаков, начальник інженерної служби. У нього була рушниця, і він брав солдатів на полювання, як і я, жер з солдатами з одного казана. Взагалі, для офіцерів накривали окремо, навіть масло давали. Я знав, що таке кінчається погано, і не відокремлювався від особового складу. Командир повинен сидіти з солдатами в одному окопі і разом з ними годувати вошей.

Проживши у такому блядстві кілька днів, я збагнув, що треба вирішувати продовольчу проблему. Порадився з прапорщиком, схилив шеф-кухаря: відвіз казахам мішок цибулі, який вигідно обміняв на печиво та вино. Печиво було як цегла — довго жувати, проте поживно. Рота їла два дні. Потім завезли соняшникову олію і обміняли її на той самий асортимент. Прицілювалися до складу картоплі, але дали відбій. Ми б продали і вермішель. Ключі від продмашини були у нас, вартовий теж стояв "від нас". Шеф-кухар був у смерть п'яний.

— Ми забули, навіщо сюди приїхали. Так далі не можна.

Йому знов наливали вина, і він знов вирубався на кілька годин під впливом алкогольної інтоксикації.

Валерій Бобрович (Устим)

ІНДОКИТАЙ

Зізнаюся, мені було шкода бідних тубільців, зраджених своїми американськими "друзями". Бойові дії в 1972 році, які майже привели американців і південнов'єтнамців до перемоги, зненацька були перервані. 27 січня 1973 року Генрі Кіссінжер підписав у Парижі угоду фактично про обмін кількох сотен військовополонених на цілий Індокитай. У 1945 році США визнали "В'єтмін" на п'ять років раніше, аніж Китай і СРСР, посприявши розв'язанню кривавої бійні. Тоді їм був потрібний союзник проти Японії. Тепер коло замкнулося.

Підійшов час роздачі нагород. На сто чоловік видавалося два ордени Леніна, два — Червоного Прапора, п'ять медалей — "За бойові заслуги". На відміну від в'єтнамських, "свої" нагороди вручали без свідків, аби уникнути неминучих "розборок" і заздрощів. Насправді, нагороджували, як завжди, далеко не по заслугах. Як колись скаржився герой роману "Вінтерспельт": "Ну, дадуть мені на батальйон скількись-небудь залізних хрестів. Кому я їх дам? Командирам взводів, унтер-офіцерам, ну, кулеметникам, якщо залишаться".

Так от, ця німецька система була ще відносно справедливою, хоча тоді я свято вірив, що де-де, а у доблесній німецькій армії до нагород представляли за конкретні заслуги. Тепер залишається вірити, що хоч би британськими Victoria і Georg Gross нагороджують не випадково.

За родом занять ми, моряки, приречені на деякий професійний героїзм. "Хто біжить з корабля, який тоне, один хрен потоне". Це командиру дивізії нічого не варто уникнути долі своїх підлеглих, адмірал ризикує піти на дно разом зі всім екіпажем. У нашому екіпажі був хлопець, який більше за інших заслуговував на орден.

Ми вивантажували селітру в тюках за допомогою стріл. Коли черговий підвіс завис над розкритим трюмом, оголосили повітряну тривогу. Всі, природно, розбіглися. Загорання селітри загрожувало вибухом і загибеллю всім суднам, які стояли у стіни. Найпотужніші вибухи, після ядерних, трапляються на складах мінеральних добрив. Хлопець, прізвище його я, на жаль, забув, був єдиний, хто подумав про наслідки. Якщо хтось знає, як поволі працюють корабельні лебідки, уявляє собі, скільки часу довелося йому "маслать", перш ніж він завалив

1 ... 18 19 20 ... 86
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Війна у натовпі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Війна у натовпі"