Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Називай мене Мері... 📚 - Українською

Читати книгу - "Називай мене Мері..."

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Називай мене Мері..." автора Андрій Анатолійович Кокотюха. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 18 19 20 ... 77
Перейти на сторінку:
Знаєте вже. Вирахували. Ми ж раніше не зустрічалися.

— Слухайте, Головко, ну не намагайтеся виглядати дурнішим, ніж ви є. Не вмикайте цього. Мені не треба.

— Ви про що?

— Тобто доведеться пояснити. Вважайте, загнали на слизьке, — вона машинально розстебнула ще один верхній ґудзик і лишилася сидіти. — Труп молодої жінки з ознаками насильницької смерті виявили у квартирі такого собі Олега Кобзаря. Кілька років тому він звільнився з органів за власним бажанням. До того служив у відділі особливо тяжких злочинів. Тут, — вона поплескала долонею по коліну, — у Святошині. Жив неподалік свого колишнього управління, що цілком логічно. Не менш логічно й правильно, що близький друг Кобзаря примчить на місце пригоди, щойно дізнається. Навіть якщо не його чергування, але ж то взагалі деталі. Вбивство розкривають усім відділом, колективна праця.

— І ви дізналися про тутешні розклади у себе в Главку отак, за дві години?

— Дві години — багато, капітане. Мені вистачило шістдесяти хвилин. Погодьтеся, ситуація нестандартна. Інформація прийшла сама собою... якщо можна так сказати.

— Ніколи з вами не стикався, Віро Павлівно. Коли почув — сюди чомусь їде сама Холод, навіть трошки, знаєте, затрепетав.

— Не блазнюйте, — вона трохи поміркувала й вирішила не жаліти Головка. — Не кожний рудий має вдавати з себе клоуна.

— Чув — різка ви, — той не образився або, швидше, не проявився. — Донецький стиль, фірмовий.

— Рудий — не лайка, — її обличчя враз скам’яніло. — Чого не скажеш про щойно вжите вами слово. Зараз донецький тут, у Києві, звучить як діагноз. Невиліковна хвороба, носіїв якої треба ізолювати чи навіть нищити.

— Не лише в Києві звучить, — парирував Головко.

— Ви щойно вкотре пояснили мені, чому почалася війна. І я розумію: це мені за рудого. Чоловіка б ви вдарили.

— У жінок із Донецька чоловічі характери. Вас ударити — здачі дасте.

Вона підвелася. Погляди схрестилися.

— Даруйте, — вичавила нарешті. — Не хотіла вас зачепити.

— Хотіли.

— Згода. Хотіла. Бачу — вдалося, — губи склалися в легку посмішку. — Один-нуль на мою користь, капітане Головко. Визнайте. Й відкиньте Павлівну, називайте Вірою. Мені так зручніше. Вважайте, знайомство відбулося. Досить гарикатися.

З передпокою до них зазирнув опецькуватий, схожий у плетеній шапочці на молодого гриба-підосичника опер, кахикнув:

— Тут ніби все, Артеме.

— Зараз, Костю, — сказав Головко, не повертаючись на голос, — коли гриб зник, ступив трохи вбік, прихилився широким плечем до одвірка. — Зватиму вас, як зручно мені. Кажуть, із слідчою Холод треба дружити.

— Не хочете? — брови підскочили догори.

— Ні. Друзі працюють разом. А ви тут, щоб забрати справу до себе й займатися нею без моєї участі.

— Припустімо, на те є причини.

— На що?

— Забрати у вашого відділу й загалом вашої управи цю справу. На місці вашого начальства я б зітхнула з полегшенням. Звичайно, як ви кажете, працюватимуть усі. Та вестиму я. Маю в розпорядженні іншу групу, до якої ви, Головко, не зможете влитися навіть за мого бажання.

— Чому це?

— Знову вмикаєте ідіота чи справді не дійшло? — Віра підвелася. — Ви не зацікавлені розкрити злочин. Ваш інтерес — відбілити друга, якого вже оголосили в розшук, бо інших підозрюваних катма. І взагалі, Головко, вам доведеться ще сьогодні сісти й написати, бажано — в деталях, про свої контакти з Кобзарем хоча б від початку нинішнього року, — вона перевела подих. — Передати справу мені змушує одна вагома обставина. Та якби не вона, вас на крок не підпустило б до розслідування ваше, тутешнє, святошинське начальство. З тих самих причин, Головко. Й змусило б писати те саме, що прошу я. Отак.

Рудий мовчав.

Два — нуль, переможно подумала Віра.

— Можливо, Кобзар не причетний прямо. Та все одно має до вбивства якийсь стосунок. Міг бачити вбивцю, наприклад.

— Де?

— Тут, у цій кімнаті.

— Як?

— Треба з’ясувати. Між ними тут щось відбулося. Бачте, — вона обвела круг себе рукою. — Сліди боротьби. Все розкидане.

Головко не стримався, реготнув.

— Ви чого?

— І це — все? — рудий далі сміявся, що виглядало зовсім недоречним на місці, де знайшли понівечений труп дівчини. — Недалеко ви так зайдете, Віро Павлівно, ох, недалеко. Пильність слідчої Холод перебільшена.

Обличчя знов скам’яніло.

— Здається, я просила вас не блазнювати, Головко. Не всім рудим пасує.

— Хіба я винний, що народився рудим? — він поволі опановував себе. — Сліди боротьби, кажете? Коли Кобзар ще служив, у нього на робочому столі щодня лишалися такі сліди боротьби. Віро Павлівно, у Олежки жодна річ ніколи не знала свого місця ніде. Спосіб життя, розумієте? Ну, отака людина! — він розвів руками. — Не всюди б’ються, де бардак.

Два-один.

— Не звикла до неохайних людей, — мовила вже спокійніше.

— Риса характеру не найкраща, — погодився Артем. — Проте зовсім не означає, що чоловік, який розкидає речі по квартирі, неодмінно маньяк.

Тепер Віра почала так само неквапом застібати ґудзики.

— Бачте, як доречно згадали. А збиралася ж пояснити.

— Згадав про що?

— Про кого. Маньяк. Саме хотіла пояснити, чому справу у вас забирають, а ви заговорили-заморочили. Це п’яте вбивство, Головко.

— Як? — настала його черга ловити ротом повітря.

— Слідство неодмінно встановить, до чого тут колишній офіцер міліції Олег Кобзар. Але поза тим від минулого листопада в різних місцях Києва знайшли вже чотири мертвих дівчини. Приблизно одного віку. Всі задушені, з відрізаними сосками. Остання жертва знайдена десять днів тому. Хоч отак, у помешканні — вперше, — обтягнуті шкірою рукавичок пальці впоралися з останнім ґудзиком. — Після третьої жертви справи об’єднали, передали в Головне управління. Веду її я.

— Чому? — бовкнув Головко.

— Чому я? — перепитала Віра. — Мабуть, тому, що про мене кажуть правду. Бо я різка. І в мене фірмовий донецький стиль, — вона простягнула візитку. — Захочете про друга поговорити, ось мої контакти. Думаю, достатньо.

Рудий промовчав.

Три-один.

2

Їй виповнилося вісімнадцять, коли стала «Міс Донецьк».

Віра Холод, у дівоцтві — Юрченко, належала до тих жінок, кого обтяжує власна врода. Красуні, ще й модельної

1 ... 18 19 20 ... 77
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Називай мене Мері...», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Називай мене Мері..."