Читати книгу - "Наперекір, Аманда Рід"

Грудень. 2014 рік. Минуло шість років.

Все кажуть, що час лікує, але він лікує лише тоді, коли ти сам відпускаєш все. Якщо ж ти щодня повторюєш одну й ту ж розмову, час абсолютно не лікує. Він лише знущається, зібравши спогади по дрібних частинках і проектуючи їх щоночі в снах. Час знущається, змушуючи порівнювати всіх із ним. Він просто висмоктує мозок чайною ложечкою, доводячи до краю.

Якщо мене розбудити серед ночі, обливши крижаною водою, і поставити питання, яке турбує мене вже шість років, я легко на нього відповім.

Я досі пам'ятаю освідчення Ніка. Але крах трапився наступного дня... і наступного... і наступного...

Після його зізнання, вранці надійшло повідомлення:

«Привіт, Марфо, я вчора дуже перебрав. Якщо наговорив зайвого, не бери в голову моє безглузде марення».

За одну ніч моє життя ніби перекинулося з ніг на голову. Усвідомлення того, що я давно закохана у Ніка, проникло через тріщини в стінах, які я побудувала. І ці стіни мали назву — "дружба".

Тієї ночі я вирішила, що не на жарт втратила звʼязок з реальністю. Мене підхопили почуття й закружляли вихором, я не розуміла де правда, а де брехня.

Але правда спливла пізніше, за тиждень. Коли Нік, ні чим не відрізняючись від свого найкращого друга, почав обливати мене брудом. Хоча ні, і тут він відзначився.

Нік говорив особисто у телефонну трубку, а не розносив увесь бруд по окрузі.

— Ти просто розбещена маленька дівчинка, яка до божевілля кохає Дана! Визнай це нарешті та розійдемося.

Визнавати я це не хотіла, тому що я вже не вірила що там було кохання. Сильний потяг, хвора симпатія, перша пристрасть... можливо.

Що таке любов? Розуміння, прийняття та підтримка? Все це показав мені саме Нік. Ось у цьому я боялася йому зізнатися. Тому, у відповідь наговорила багато дурниць, за які мені соромно до нинішнього дня.

Ми розійшлись.

Фінальним акордом стало видалення один одного звідусіль і занесення до чорного списку у всіх соціальних мережах.

Єдине, що зробив «час», він допоміг завантажити весь цей мотлох у величезну коробку і не розібравшись у ситуації, запхав все в найдальший кут моєї підсвідомості. Я присяглася не ворушити минуле. Нехай воно припадає пилом на дні. Але я не розуміла, що воно тільки більше проростало у мені.

А в іншому все чудово. Мені двадцять років. Я навчаюсь на третьому курсі журналістики. Минуле лише зрідка дає про себе знати, позначкою «онлайн» в соцмережах.

Стосовно Дана? Там все набагато простіше. Ненависть та зневага — більше нічого. Везіння було на моєму боці й, живучи в одному місті, і в одному мікрорайоні, за шість років, ми жодного разу не зустрілися.

***

Сьогоднішній день має стати перспективним. Останній іспит і сесія закрита.

Нервовий вибух біля дверей кабінету, перша п'ятірка. Вдалий квиток. Четвірка в заліковій книжці й ми зі Сніжаною, в нашій університетській їдальні, святкуємо початок зимових канікул.

— Сьогодні до міста приїжджає мій хлопець і я влаштовую вечірку. Приходь і ти. Я хочу Вас познайомити, — щебече одногрупниця і за сумісництвом подруга. — І Олег прийде, він ніби тобі подобається? — підморгує.

— Ну, це заманлива пропозиція! — приховую посмішку.

Олег правда гарний хлопець, але жодного разу не проявляв до мене уваги…

— Взагалі, буде багато народу, — робить висновок вона. — Гаразд, чекаю ввечері, а мені ще заскочити в одне місце треба.

Подруга біжить у своїх справах, а я вирішую затриматися.

Повільно попиваючи свій давно холодний чай, я дивлюся як за вікном кружляють дрібні сніжинки у нехитрому танці.

Двері в їдальню голосно грюкають відволікаючи мене він дивовижного видовища і я переводжу погляд на того хто увійшов.

Темне пальто з розсипом дрібних сніжинок на плечах, темні джинси, світлий джемпер. Відросле волосся зачесане назад і очі... Ті самі, незвичайно-красиві, зелені очі. Тепер вони прицільно дивляться на мене.

Нік у своїй найкращій манері, посміхаючись куточками губ, йде по проходу, прямуючи до мене. А в моїй голові калейдоскопом миготять події шестирічної давнини.

— Що ти тут робиш? — мої очі широко розплющуються. — Ти ж поїхав! — випалюю, коли хлопець займає стілець навпроти. Я настільки збентежена його появою, що забула про контроль.

От чорт, не минуло й трьох хвилин, як я спалилася.

— Здуріти, яка ти гарна стала! — відповідає трохи повільно.

Так просто. Перша фраза через шість років. У саме яблуко. У цьому весь Нік. Він завжди каже те, що думає. І це завжди потрапляє в самісіньке серце.

Давлюся повітрям і закриваю долонями обличчя, кашляючи.

А він цілком серйозно, ні краплі сарказму.

Мені завжди в ньому подобалися три речі: почуття гумору, прямі висловлювання та його усмішка, яка ніколи не була іронічною.

Я зовсім не знаю як поводитися, але поряд з Ніком так затишно і тепло, ніби він м'який плед і чашка какао водночас. Саме те, що потрібно зараз. Секундне збентеження тане, як ті сніжинки за вікном.

— Значить, моніториш моє життя! — задоволено усміхається і відкидається назад. — Не переймайся, я не далеко пішов.

Рік тому я видалила його з чорного списку, він це зробив набагато раніше, судячи з усього.

— Ти бачив мої фотки, до чого такий висновок щодо моєї зовнішності?

— Фотки це не те… — замовк, милуючись. — Хоча…

Знаєте бувають люди з якими некомфортно мовчати, постійно шукаєш теми для розмов, хочеться заповнити незручну паузу, отож з Ніком все навпаки. З ним можна вічність промовчати й все одно почуватимешся у своїй тарілці.

Вічності, на жаль, у мене немає.

Я швидко закінчую цю розмову, бо відчуваю, як у підсвідомості коробка із забороненими почуттями та спогадами починає тріщати по швах. Стільки років минуло. Стільки сил вбито, щоб намертво заклеїти ту коробку… Але Ніку знадобилася лише одна секунда, щоб я почала «відчувати»… Розуміти: між нами ніколи не було дружби. Просто кохання вміло маскувалося, прикриваючись нею.