Читати книгу - "Розгін, Крістофер Джон Сенс"

їхньої чисельності перед «великою моровицею» громада потребувала б такого великого лазарету. Були зайняті лише три ліжка, на всіх — старі чоловіки в нічних сорочках. На першому — товстий червонощокий монах сидів і їв сушені фрукти; він зацікавлено розглядав нас. Чоловік на сусідньому ліжку не дивився на нас, і я зрозумів, що він сліпий, його очі були молочно-білі від катаракти. У третьому ліжку лежав напівпритомний, дуже старий чоловік, його худорляве обличчя вкривали зморшки. Над ним, схилившись, стояла постать у білому чепці й синьому довгому одязі служника, ніжно витираючи ганчіркою його чоло. Я, на свій подив, зрозумів, що це жінка.

За столом у дальньому кінці, біля маленького вівтаря, сиділи пів дюжини монахів і грали в карти; їхні долоні були забинтовані після кровотечі. Вони подивилися на нас насторожено. Жінка обернулася, і я побачив, що вона молода, років зо двадцять із чимось. Вона була висока на зріст, з гарною фігурою і виразним квадратним обличчям із високими вилицями. Не красуня, але привертала погляд. Жінка перетнула кімнату, не зводячи з нас розумних темно-синіх очей, покірно опустивши погляд лише в останній момент.

— Новий комісар короля, до брата Ґая, — безапеляційно сказав пріор. — Вони тут оселяться, потрібно підготувати кімнату.

На мить між ним і дівчиною промайнула неприязнь. Потім вона вклонилася присівши.

— Так, брате.

Дівчина пішла, зникнувши за дверима біля вівтаря. Вона гідно і впевнено трималася, її хода зовсім не схожа на звичайну ходу молодої служниці.

— Жінка на території, — сказав я. — Це суперечить приписам.

— У нас, як і в багатьох монастирях, є дозвіл наймати жінок-помічниць у лазарет. Ніжні руки жінки, досвідчені в медицині, — хоч я не думаю, що руки цієї безсоромниці надто лагідні. Її манери не відповідають її становищу, брат-лікар надто м’який з нею.

— Брат Ґай?

— Брат Ґай із Малтона… з Малтона, та не родом із Малтона, як ви самі побачите.

Дівчина повернулася.

— Я відведу вас до амбулаторії, вельмишановні.

Вона говорила з місцевим акцентом; її голос був м’яким і приглушеним.

— Тоді я залишу вас. — Пріор відкланявся і вийшов.

Дівчина оцінила костюм Марка; він вибрався в найкращий одяг для подорожі, під плащем, отороченим хутром, одягнув синій камзол поверх жовтої сорочки, з-під якої внизу стирчав його гульфик. Далі вона перевела погляд на його обличчя; багато жінок дивилися на Марка, але вираз у цієї був іншим: я вловив несподіваний смуток у її очах. Марк чарівно всміхнувся їй, і вона почервоніла.

Я махнув рукою.

— Будь ласка, проведіть нас.

Ми пішли за нею в темний вузький коридор, по обидва боки якого були двері. Одні двері виявилися відчиненими, і, зазирнувши всередину, я побачив іншого старого монаха, який сидів у ліжку.

— Еліс, це ти? — запитав він допитливо, коли ми проходили біля нього.

— Так, брате Поле, — тихо відповіла вона. — За хвилю я підійду до вас.

— Я знову тремчу.

— Я принесу вам теплого вина.

Він усміхнувся, заспокоєний, і дівчина повела нас далі, зупиняючись перед іншими дверима.

— Це амбулаторія брата Ґая, вельмишановні.

Ногою я торкнувся кам’яного глечика за дверима. На диво, відчув тепло і нахилився, щоб роздивитися ближче. Глечики були наповнені густою темною рідиною. Я принюхався, потім різко підскочив і шоковано глянув на дівчину.

— Що це?

— Кров, сер. Просто кров. Брат Ґай робить монахам зимове кровопускання. Ми зберігаємо кров, від неї трави краще ростуть.

— Я ніколи про таке не чув. Думав, монахам заборонено проливати кров, навіть лікарям у лазаретах. Хіба не цирульник приходить робити кровопускання?

— Брата Ґая, як досвідченого лікаря, не стосується заборона, сер. Він каже, що зберігання крові є досить поширеною практикою там, звідки він родом. Він просить вас зачекати кілька хвилин, адже щойно пустив кров братові Тімоті й мусить наглянути за процесом.

— Дуже добре. Дякую. Ви називаєтеся Еліс?

— Еліс Ф’ютерер, сер.

— Тоді скажіть братові Ґаю, що ми зачекаємо, Еліс. Ми не допустимо, щоб його пацієнт стікав кров’ю.

Вона вклонилася й пішла, клацаючи дерев’яними підборами по кам’яній плитці.

— Статна дівчина, — зауважив Марк.

— Еге ж. І дивна ця робота для жінки. Гадаю, твій гульфик приємно здивував її, чому б і ні.

— Я не люблю кровопускань, — сказав Марк, змінюючи тему. — Єдиний раз, коли я це зробив, кілька днів почувався слабким, як кошеня. Але кажуть, що це врівноважує тілесні рідини.

— Ну, Бог створив мене схильним до меланхолії, і я не вірю, що кровопускання може це змінити. А тепер гляньмо, що тут у нас.

Я відкріпив велику зв’язку ключів від свого пояса і став розглядати їх у тьмяному світлі настінного ліхтаря, доки не дійшов до одного з позначкою «Лаз.».

Я торкнувся його, і двері відчинилися.

— Чи не варто зачекати, сер? — запитав Марк.

— У нас немає часу на гарні манери.

Я зняв ліхтар зі стіни.

— Це нагода дізнатися щось про чоловіка, який знайшов тіло.

Кімната була маленька, побілена й дуже акуратна, наповнена насиченим пряним ароматом. Лежак для хворих був накритий чистою білою тканиною. Пучки лікарських трав звисали з гаків поряд із хірургічними інструментами. На одній стіні висіла складна астрологічна карта, а навпроти — велике розп’яття в іспанському стилі: темний дерев’яний хрест і білий алебастровий Христос із п’ятьма ранами, з яких скрапувала кров. Під високим вікном, на столі брата Ґая, папери акуратно складені невеличкими стосами і прикладені красивим камінням. Я глянув на записки з рецептами і діагнозами, написані англійською та латиною.

Потім я пройшов уздовж полиць, розглядаючи баночки і пляшечки, старанно підписані латинським шрифтом. Підняв накривку на великій мисці й виявив його п’явки, чорні слизькі створіння, що звивалися від несподіваного світла. Усе так, як можна було очікувати: сушені чорнобривці — проти лихоманки, оцет — проти глибоких порізів, порошок із мишей — проти вушного болю.

У кінці верхньої полички стояли три книжки. Одна була друкованим томом Галена, інша — Парацельса, обидві — французькою мовою. Третя, з гарно оздобленою шкіряною палітуркою, написана від руки дивною мовою загострених закарлючок.

— Глянь на це, Марку.

Він зиркнув через моє плече на книгу.

— Якийсь медичний шифр?

— Сам не знаю.

Я прислухався, чи не чути кроків, але весь час було тихо. І раптом аж підскочив, почувши позаду нас ввічливий кашель.

— Будь ласка, не упустіть цю книгу, сер, — сказав голос із незнайомим акцентом. — Для мене вона дуже цінна, якщо нікому іншому не цікава. Це арабська книга з медицини, її немає в списку заборонених королем.

Ми обернулися. Високий монах років п’ятдесяти, з худим суворим обличчям, спокійно дивився на нас глибоко посадженими очима. На мій