Читати книгу - "Мистецтво брехні, Агата Задорожна"

Знайти дім Вереса було зовсім просто. На перший погляд могло здатися, що будиночки викладачів розташовані у якомусь абсолютно випадковому порядку, але я ще вчора помітила у них систему. І, звісно ж, коридор з довільно розкиданих викладацьких домів мав закінчуватися оселею ректора – пишною, дорогою і настільки багатою, аби нагадувати підданим, хто ж тут головний.

…ось тільки мої очікування справдилися лише частково. Я й справді знайшла оселю Яроша Вереса там, де й сподівалася – та спершу навіть не зрозуміла, що це була саме вона. Жодного палацу, жодних високих шпилів та розкішних мармурових колон, як на будівлях академії. 

Це був звичайний будиночок в один поверх, хоч і досить великий, з просторими вікнами й вкритим червоною черепицею покатим дахом. Над ним вгору підіймалася тільки одна… навіть не вежа, нею назвати прибудову було складно. Ця конструкція була невеликою, з маленькими заґратованими віконцями, і над нею в повітря здіймалися щонайменше чотири димарі. З кожного з них в повітря підіймався дим – сірий, білий і зелений. 

Я застигла на хвилину перед порогом, намагаючись змусити себе пройти вперед, повз пишні трояндові кущі, та постукати. Зрештою піднялася на ґанок, де біля входу стояло плетене крісло з кількома книгами на ньому, і притулилася вухом до дверей. 

Я не очікувала щось почути. Зрештою, я вже бувала на вечерях клану, і знала, як все зазвичай проходить. Ми всі мовчки їли, намагаючись не дуже відкривати рота, аби не привернути до себе увагу Вілфреда, і по великій пустій залі розносився тільки стукіт столового начиння і важке, налякане дихання. 

Іноді Вілфред говорив – але зазвичай ми молилися тріаді, аби він мовчав. 

…за дверима хтось сміявся. Потім щось впало, наче розбилася тарілка, і за мить сміх поновився із новою силою. Хтось говорив водночас – глибокий бас і високий, але приємний жіночий голос. Я відхилилася від дверей, випрямилася, а тоді сильною рукою постукала. 

За мить в домі утворилася тиша, і я почула повільні, розважливі кроки, що наближалися до мене. Шум відновився, і двері  переді мною широко й стрімко відчинилися. 

– О, Таво! Проходь, ти трохи спізнилася, – Ярош відійшов вбік, посміхаючись так широко, що на його щоках з’явилися дві ямочки. Я не дивилася на них, та й на Ярошеве лице загалом. Натомість пройшла до коридору його дому і по праву руку від себе помітила звалище різношерстного взуття. 

– Роззувайся, бери капці і проходь. Та на майбутнє – стукати у п’ятницю не потрібно, просто заходь собі сама й приєднуйся. Усі так роблять. 

Він галантно притримав мене за руку, поки я стягувала з ніг свої черевики та відкидала їх у самий куток, а потім повів мене вперед. Я ж тільки кліпала очима й намагалася зрозуміти, що ж взагалі відбувається. 

Дім ректора був світлий і зсередини наче навіть більший, ніж ззовні, хоч і трохи, на мій погляд, пустий. Ми проминули коридор, а тоді потрапили до освітленої кристалами їдальні, де більшу частину простору займав великий дубовий стіл з зеленою скатертиною. 

Але стіл мене цікавив мало, набагато більше – п’ять пар очей, що втупилися прямо мені у лице. 

 – Сідай, Таво, – Ярош відсунув мені стільця прямо поряд з ще одним пустим – певно, його власним. Я підкорилася, і він присунув його ближче до столу та навіть подав мені хустинку. Оце так неформальна вечеря…

П’ятеро людей все ще мовчки дивилися на нас, і жоден не поспішав перервати тишу, тож я тільки випрямила спину рівніше та обвела кожного по черзі холодним прямим поглядом. Ми не будемо друзями. Якщо потрібно буде, я зламаю мізки будь-якого з них дорогою на свободу.

– Ох, про що це ми… – пробурмотіла одна з жінок, струшуючи коротким рудим волоссям, до радше нагадувало пух кульбаби. – Згадала! Яроше, любий ти наш, а не поясниш, якого милого твої студенти підняли сьогодні в повітря мою лабораторію? 

Я кліпнула, а тоді повільно перевела погляд із жінки, що з льодяним спокоєм дивилася на Яроша, на самого ректора, що застигнув на пів дорозі до стільця. Зрештою він таки всівся, розклав хусточку на колінах, і тільки тоді відізвався:

– Я провів з ними бесіду. Але, мушу визнати, це справді була випадковість, нехай і неприємна. 

Я відчула коливання магії ще до того, як побачила, що колір лиця жінки вирівнюється з її волоссям.

– Правда? Правда? – вона стиснула кулаки на столі, і біля них почали літати світлі іскри. Кілька з них пропалили малесенькі дірочки на скатертині, та жінка взагалі не зважала. – То, кажеш, вони зовсім випадково опинилися в моїй особистій лабораторії, до якої не мають доступу навіть мої аспіранти? І зовсім випадково це сталося в той єдиний день, коли я мала відправитися за полуденним аїром, і принагідно попередила усіх, що мене турбувати у цей час не можна? 

Волосся жінки, яке й до того виглядало скуйовдженим, почало ще більш небезпечно підійматися в повітря, утворюючи кулю, і я зовсім трохи здійняла брови. Решта викладачів сиділи спокійно, наче ситуація була абсолютно нормальною. Жінка з ельфійськими вухами й довгим білим волоссям накладала собі на тарілку картоплю, двоє чоловіків по обидва боки від неї дивилися зацікавлено, але точно не здивовано, а стара, що опинилася по ліву руку від мене, здавалося, єдина переймалася ситуацією. 

Та по поглядах, які вона кидала на ректора, ставало очевидно: вона не на Ярошевій стороні.