Читати книгу - "Однойменні, Едрієн Янг"

Я вже не відчувала того тягаря втоми, який душив мене вчора. Майже не чула болю в нозі, там, де шкіра навколо швів набрякла й почервоніла. Райланд був мертвий, і вся та напруга, що мене стискала, послабила свої лещата. На «Селені» я не перебувала в безпеці, але Райланда вже немає, а Кой, гадаю, не з таких, хто придушить мене вві сні.

Проте поставало нагальне запитання: що це сталося цієї ночі та з якої причини?

Перш ніж піднятися останніми сходинками, я озирнула палубу, несвідомо вишукуючи очима Райланда: а що, як мені все це просто приверзлося? На бізань-щоглі сидів Вік, міняв сегарс на куті вітрила. Вітер куйовдив на лобі довге волосся. Райланда не було ані духу.

Біля штурвала Клов списував свій журнал стовпчиками цифр, і я завважила, як спокійно, безтурботно він роздивляється сторінки. Саме такий вигляд мав уночі, коли я спостерігала, як він устромив у Райланда ножа й виніс його бездиханне тіло з кубрика.

— Шикуйсь! — гукнув боцман, аж луна прокотилася.

Усі на палубі знехотя скорилися, облишили

роботу й вишикувалися по правому борту. Спізнілі матроси та добувачі підтягувалися з підпалубних приміщень із заспаними обличчями. Я стала в кінці й дивилась, як боцман підводить очі від списку, викрикуючи імена.

— Де Райланд? — Той став руки в боки, роздивляючись усі наші лиця одне за одним.

Я кинула погляд на Коя, що стояв трохи далі. Той і оком не змигнув.

— Цієї ночі покидьок на корабель не повертався, — прогарчав із-за його спини Клов, не відриваючи погляду від своїх записів.

Я заклала руки за спину, щосили зчепила пальці. Мені на думку спадала єдина причина, через яку Клов прикінчив Райланда, але вона здавалася геть позбавленою сенсу. Це ж саме він розповів Золі, хто я така. Це він нацькував на мене команду. Чому б це він кинувся на мій захист?

Накочувалися сльози, я намагалася їх зморгнути, терла кутики очей, щоб ніхто не помітив, що плачу. Боялася повірити сама собі.

Дивилася на Віка: чи заперечить? Адже, прокинувшись уранці, він напевно бачив кров на гамаку Райланда. Проте якщо Вік і знав, хто це зробив, він не бажав переходити цьому комусь дорогу. Тримав рота на замку.

Боцман уніс чергову нотатку в записи, позначив кожного члена команди, і за кілька хвилин усі на «Селені» вже повернулися до роботи.

Я рушила до штурвала. Клов не дивився на мене, тільки плечима знизав, коли підійшла. Я зазирнула в його обличчя, розглядаючи зморшки навколо глибоко запалих очей, а він нервово зиркнув через мою голову: що там на палубі? Перевіряв, чи ніхто на нас, бува, не дивиться — і цього мені вже було достатньо.

Він узявся за гак на ближчій щоглі й нахилився до мене.

— Не тут.

Від звуку цього рипливого голосу я глитнула важкий клубок у горлі.

Якщо Клов про мене піклується, це означає, що він не пішов проти Сента. Не виступив проти мене. Це могло свідчити лише про одне. Зола не єдиний, хто щось замислив.

І батько мій також.

— Добувачко! — гукнув боцман, склавши долоні ківшиком біля рота і перекрикуючи вітер. — Тебе хоче бачити капітан! От просто зараз!

Я намагалася зазирнути Кловові в очі, але він згорнув зошита й рушив палубою. Крізь прочинені двері ввійшов у капітанську каюту, а я зупинилася перед ними, позираючи на Золу. Той стояв біля вікна, склавши руки за спиною.

Клов сів кінець столу, закинувши ногу за ногу. Відслонився на спинку крісла, обік якого стояла балія з мильною піною.

Я не рухалася, і тоді Зола через Кловове плече позирнув на мене.

— Ну заходь.

Подивилася на одного, потім на другого, намагаючись уловити хоч натяк на те, що відбувається. Але Клов досі був незворушний. У нього незле вийшло переконати Золу, проте така

довіра повинна мати свою ціну. Клов ніколи не був безневинним агнцем, та мені було цікаво, що ж він таке зробив, щоб потрапити на цей корабель.

— Що там здобич? — Зола підняв поли й усівся на табурет біля вікна.

— Розсортована й погоджена підтверджувальним листом від купця з Саґсай Голма, — механічно відтарабанив доповідь Клов. — Загальна зазначена вартість — близько шести тисяч мідяків.

Зачувши таку цифру, я тільки очима закліпала. Шість тисяч мідяків за один рейс. Сума варта кількох торговельних шляхів.

— А ти перевірила? — звернувся Зола до мене.

— Двічі, — відказав Клов.

Проте Зола все ще дивився на мене.

— Хочу почути це від тебе. Ти перевірила камені?

— Двічі, — роздратовано повторила я.

— Особа, до якої прямують ці камені, тебе спіймає, якщо ти щось пропустила. І гадаю, немає потреби пояснювати, що саме станеться, якщо вона тебе спіймає.

— Гадаю, варто дочекатися й подивитися, — байдуже відповіла я.

— Гадаю, ми так і зробимо, — погодився Зола. — Приведи себе до ладу та приготуйся, перш ніж ми зайдемо в порт.

— Приготуватися до чого? — Я відсунулася від стіни, опустивши руки.

— Маєш справу в Бастіані.

— Не маю. Я добула вам коштовності. Перевірила камені. Я заслужила свої гроші, ще й утричі більше за платню.

— Майже, — завважив Зола.

Я вирячилася на нього.

— Досить із мене цієї гри. Коли я повернуся на Звуження?

— Незабаром.

— Скажи, скільки днів. — Я підвищила голос.

Зола задер голову й зиркнув на мене звисока.

— Два дні.

Я стиснула кулаки. Розчаровано видихнула.

— Мені потрібно, щоб ти ще дещо зробила. А тоді вже твоя доля у твоїх руках.

Ну та я не покладалася на те, що «Селена» доправить мене додому. Надійніше спробувати будь-яке інше судно в гавані Бастіана. Я можу заплатити за перевезення якомусь капітанові й рушити на Звуження в компанії меншої кількості ворогів, ніж маю тут.

— Віддай мені гроші зараз, і я зроблю, що ти там хочеш.

— Справедливо. — Зола знизав плечима. — Але ти отримаєш лише половину. Другу половину можеш забрати завтра ввечері.

—