Читати книгу - "Різдвяні кружляння, Крістіна Лорен"

Чи хочу я зайти з ним у дім? Може, бажаю пофліртувати на ґанку? Так. Проте яка різниця, якщо це лише дасть мені надію, не більше?

Я дивлюся на небо й виснажено стогну:

— Який взагалі се-е-е-е-енс?

Чиясь рука опускається на моє плече.

— Мейлін? — це тато. — Дорогенька, що відбувається?

— Я б сказала, що це — довга історія, але насправді ні. Я застрягла тут. У часі, — не приховую регіт. — Чи хочу я приїжджати до цієї хижки щороку? Так. Але чи справді я хочу переживати двадцяті числа грудня вічно, аби мати цю змогу? Ні, ні, і ще раз ні.

Вони з мамою стривожено переглядаються.

— Може, повезти її до лікаря? — каже мама.

Тато з недовірою дивиться на неї.

— Я і є лікар.

Вона зітхає:

— Ти знаєш, про що я.

— Не зовсім.

Приплив почуття провини підіймається вище — вони вже сперечаються, і я — тому причина, — але я не можу виправити це прямо зараз. Вони самі мають із цим розібратися.

Перевівши прохальний погляд до Бенні, кажу:

— Нам треба поговорити.

Озираюсь на маму, відправляючи їй мовчазне «просто-дай-мені-хвилинку», перш ніж ми з Бенні вирушаємо до ґанку. Я люблю свою матір, але зараз мені необхідний врівноважений характер Бенні.

Я намагаюсь перекрити своє турбулентне прибуття швидким обережним поцілунком у маківки Кеннеді й Захарії, проте вони лишаються незворушними й нервовими під моїм доторком.

Принаймні Кеннеді звертає увагу на те, де собака, коли заходить у дім.

А тато не їсть печиво.

Але все одно ніхто цього не згадає.

* * *

Бенні сідає поряд на ґанку, й ми гойдаємося вперед-назад в усвідомленому мовчанні. Я ледве можу розгледіти обриси сусіднього будинку крізь дерева, але все ж бачу дим, що звивається над димарем, сяйво їхніх вуличних різдвяних вогників через гілки.

Гілки.

Обережно дивлюсь угору. Через двір помічаю покриту снігом гілку, що тріснула над моєю головою, і гарчу, тицяючи на неї:

— Завтра ти мене не дістанеш, сволото.

Бенні завмирає.

— Ти розкажеш мені, що відбувається?

— В цьому немає сенсу.

Він вивчає мене.

— Чому ні?

— Бо для мене цей день настає вже вчетверте, і що б я не змінювала, все одно повертаюся назад.

— Як у «Дні бабака»[16]?

— Це якийсь фільм?

Він проводить долонею по обличчю.

— Господи, яка ж ти мала. Я все ще думаю, що це — одна з найдивніших традицій: вірити, ніби прихід весни визначає тінь бабака. Весна починається в один і той самий день кожного року, — принаймні там, звідки я родом.

Я, певно, зніяковіло вирячилась на Бенні, бо він киває:

— Так, Мейлін, «День бабака» — це фільм.

— Тоді так. Не важливо, що я роблю, — все одно об щось б’юсь і прокидаюсь у літаку.

— Можливо, тобі варто поговорити з…

— Моїм татом? — кажу я й заперечно хитаю головою. — Ні. Ми намагалися два кола тому, але я впала з горішніх сходів і… — плескаю долонями, й Бенні здригається. Жестом даю йому право закінчити.

— Ти почала знову?

— Бінго. Очевидно, це не моя фантазія, — направляю голос у небо. — І очевидно, що це не стосується порятунку хижки?

Жодної відповіді. Всесвіт аж ніяк не готовий допомогти.

Бенні насупився:

— Порятунку хижки від чого?

Глибоко вдихаючи, я вирішую розповісти йому все наново. Навіть якщо я доживу до завтра, мені потрібен хтось, хто теж знатиме. Ег-ног. Облизування облич. Зрадник Тео. Чарівний Ендрю. Жалкування, жалкування, жалкування. Хижка. Аварія. Чистилище. Будь-що.

— Ох, — зітхаю. — І я просила тебе сказати мені щось, відоме тільки тобі, аби ти мені повірив, якщо це станеться знову.

— І?

— І ти розповів про клуб у Седоні.

Йому аж очі на лоба полізли.

— Я… розповів?

— Ага, — здригаюся. — Тож тепер я маю жити з цією інформацією.

Бенні видає тихе:

— Ого.

— Звучить божевільно, але, гадаю, це все відбувається через моє прохання до всесвіту показати мені те, що ощасливить мене, тож він просто відправляє мене сюди знов і знов без жоднісінької інструкції, — кричу я вгору. — Тобто так, я обожнюю це місце. Ясно. А тепер я повинна жити тут вічно. Нескінченне Різдво. Будь обережним зі своїми бажаннями — так же кажуть? — маніакально сміюся.

Після довгої паузи Бенні нарешті запитує:

— Гаразд, але припустімо, що твоїм бажанням немає меж. Що ж у всьому велетенському світі по-справжньому тебе ощасливило б?

Мов за сигналом, чиїсь кроки швидко тупотять від парадних дверей через ґанок. І от з’являється Ендрю: вийшов на вулицю з блискучою склянкою, повною апельсинового соку, горілки й додаткової криги.

— «Викрутка»[17]. Тут переважно сік, — оголошує він із солодкою усмішкою. — Не ображайся, але пити ти не вмієш, Мейзі.

Він опускається на ґанок, затиснувши мене між своїм теплим тілом і Бенні. Почуття палають, і жага мого життя озирається на нас із дядьком.

— А про що ми тут говоримо?

Не довіряйте всесвіту.

«Ми говорили про те, чого я хочу від цього дикого безмежного світу, аж ось з’явився ти. Смішно, правда?»

Зиркнувши на Бенні, я розумію, що він не прийде на допомогу. Проклинаю його за те, що він обирає саме цю мить, аби я зустрілася з власними почуттями.

— Говорили про мій божевільний день, — кажу я, — і Бенні запитав, що б мене ощасливило, а тоді прийшов ти з напоєм, — беру склянку й додаю: — Тож дякую. Тепер я щаслива.

Роблю великий ковток, і — ого! — Ендрю явно корчив дурника: тут точно не «переважно сік». Я дивуюся, що полум’я не виблискує в мене на язиці з кожним видихом. У наступному перезавантаженні попрошу зробити мені коктейль, що на смак менше скидається на ватру.

— Міцне, — задихаюся, передаючи склянку Бенні, а той ставить її на стіл поряд.

— Ти сьогодні на диво емоційна, Мейзі, — підсміюється Ендрю.

Я заходжуся кашлем, здригаючись від жару.

— Просто живу своєю правдою.

— Та я зрозумів, — відчуваю, як він дивиться на Бенні поверх моєї голови. — Сподіваюсь, ти не ображаєшся на нас із якоїсь причини?

Провина кидає тінь на мій безтурботний настрій. Хай ці люди будуть вигадками моєї фантазії чи пішаками у вселенській грі, я все одно відчайдушно обожнюватиму їх. Наступного разу, коли з’їду з глузду, постараюся бути добрішою.

— Сподіваюся, я не образила почуття твоєї мами.

Ендрю регоче:

— Як запевнив тато, вона вмикає різдвяний альбом Боба Ділана вже три тижні, і ми всі кажемо їй, що він — жахливий. Може, почути це не від чоловіка чи сина щось та означатиме, — його темні брови зсуваються. — Але як ти дізналася, що тато забув про «Гендрікс»?

— Дивне передчуття, — відказую.

Ендрю