Читати книгу - "Різдвяні кружляння, Крістіна Лорен"

— Це може бути один із кошмарів, що наснилися тобі в літаку. Останнього тижня мені верзлося, що я працював під час карнавалу, — каже він, аби підтримати розмову. — Близько тижня після того я почувався так, ніби постійно запізнювався на роботу в картонний цукерковий кіоск. Це було капець як напружено.

Це смішить мене, а тоді ми троє замовкаємо. Свист вітру в деревах — єдиний звук, аж поки я порушую мовчання:

— До речі, а чому картонний цукерковий кіоск?

— Жартуєш? — Ендрю дивиться на мене з недовірою. — Це був би найкращий карнавальний костюм.

— Найлипкіший костюм, — виправляю я.

Бенні мугикає, погоджуючись:

— Я би був «Веселими гірками».

Корчу гримасу:

— Так багато блювоти відмивати, — Ендрю здригається, і я дивлюся на нього: — Що? Думаєш, люди не будуть кидатись чимось у картонний цукерковий кіоск?

Бенні сміється й заплющує очі, підвівши обличчя до неба:

— І про що ми оце теревенимо?

Сонце вже давно зникло за горами, але я настільки втомлена, що здається, ніби гравітація більше тягне донизу мене.

— Ендрю, — кажу, — в плавучому будинку буде справді холодно.

Той завмирає:

— Звідки ти…

— Ще одне передчуття.

Він роздумує над цим секунду, потім каже:

— Все ж краще, ніж двоярусне ліжко.

— Можливо, — поступаюся. — Але вибиймо один із тих спальних мішків з підвалу, перш ніж ти вирушиш туди ввечері. Я не хочу, аби ти замерзав. Побережімо тебе й частини твого тіла, що виступають.

— Я… — він дивиться на мене. — Спальні мішки? — на моє мовчання тихо додає: — Нове передчуття?

— Ага.

На його щоках западають ямки.

— Ти що, переживаєш за мене, Мейзі?

— Я завжди переживаю за тебе, — відказую.

— І мої частини тіла, що виступають?

Краєм ока помічаю, як Бенні доблесно намагається зникнути з ґанку.

— Завжди, — кажу я, додаючи з розгнузданою чесністю: — Я неабияк люблю тебе. Облаштуймо все там, а потім я й собі приляжу.

Коли я дивлюсь на нього, мить завмирає; він не сміється, не дражниться й не грається. Просто дивиться на мене. Ми не кліпаємо, й на секунду увага Ендрю опускається до мого рота, а потім я бачу, як його губи злегка здивовано витягуються. Ніби він помічає щось нове в моєму обличчі, чого не існувало раніше.

Якби лише це виявилось його запобіжним моментом, валун скотився б. Дівчинка може помріяти.

Його увага для мене мов наркотик, і коли я намагаюся встати, то розхитуюся на місці й ледь не падаю. Бенні й Ендрю одночасно підхоплюються, щоб спіймати мене. Але Ендрю встигає перший cхопити мене в надійні обійми — його руки торкаються моїх передпліч, утримуючи мене на ногах, і я вдираюся в його простір.

Я не можу стриматися; захист спав. Невже таких обіймів Ендрю мені завжди хотілося? Це відбувається зараз. Я роблю крок назустріч його обіймам.

Мені потрібно це лише на секунду. Просто хочу, аби він узяв і обійняв мене в ту мить, коли це не привітання чи прощання. Спершу я не можу сказати, що він здивований, але потім його руки обвивають мою талію, а мої — його шию, і я тягну його ближче, притискаю сильніше.

На мить розплющую око, очікуючи знов опинитись у літаку. Це точно станеться, бо я тут, поводжуся жадібно й роблю все заради себе, а не заради чогось значно більшого.

Але мої ноги лишаються на ґанку.

— Я просто… — Бенні швидко розчиняється на задньому плані, ненав’язливо простуючи до парадних дверей. Благослови тебе Господь, Бенні.

— Агов, ти в порядку? — бурмоче Ендрю мені в потилицю.

— Ага, — я заплющую очі й повертаюсь обличчям до його шиї. З припливом теплого м’якого запаху намагаюся проковтнути пристрасть, що підступила до горла. Але вона застрягла там, ніби таблетка, яку не запили водою.

— Тобі просто потрібні обійми? — хрипко сміється Ендрю, і я киваю. З його навушників ллється «Just Like Heaven» гурту Cure, звук приглушений тиском наших тіл, але мелодія достатньо ясна, аби викликати біль ностальгії між ребрами. Я сотні разів чула, як Ендрю співає цю пісню. Музика вплетена в його ДНК, це — основа його ніжного щастя, і прямо зараз його обійми схожі на колискову, заспокійливу мелодію, яку мугикають перед сном.

Відверто кажучи, я могла б сидіти так вічно, але глибоко всередині знаю: всесвіт просить мене зробити інше. Я востаннє притискаю його якомога сильніше, а потім відсуваюсь.

— Те, що лікар прописав. Гарно обіймаєшся, Мендрю.

— Що ж, дякую, мем, — його волосся спадає на чоло, мов дика ведмежина. Очі такі яскраві та зелені, що я завжди вважала цей колір гіпнотичним. Спостерігаю за тим, як він облизує губи — пухкі, звабливі та спрямовані на мене. Відкидає пасмо, але воно падає назад.

Аж раптом фотофільтр перестає працювати.

— Що це з тобою? — тихо запитую.

Він регоче:

— Що це зі мною? А з тобою що? Хто ця нова вимоглива Мей, яка потребує напоїв та обіймів?

— Ти не повірив би, якби я розповіла, — кажу.

— Ну, хай там як, вона мені подобається, — підсумовує він. — Ти змушуєш мене почуватися трохи п’яним ні з того ні з сього. Що, до речі, не так уже й погано.

Перш ніж я можу подумати над значенням цих слів, його рот викривляється в усмішці, а потім Ендрю натягує в’язану шапку мені на очі та віддаляється, лишивши по собі сміх.

Розділ дванадцятий

Навіть попри те, що, згідно з моїми підрахунками, я їм той самий сніданок двічі за останні сорок вісім годин, наступного ранку все одно намагаюся не пасти задніх. Чи важливо мені, щоб їжі за столом вистачило на всіх? Звісно. Але я також знаю, що в теплій духовці є вдвічі більше млинців, і що ми все одно ніколи не закінчимо те, заради чого зібралися. Залишити ці неймовірні страви на столі? В жодному разі. Не в мою непередбачувану зміну.

Ендрю забирає в мене неочікувано легку тарілку й шкіриться:

— Щось наша Мей і сьогодні сердита. Клянуся.

— Слухай, — кажу, — тут вистачить на п’ятдесятьох. Досить прикидатися, ніби ми не хочемо заритися з носом у тарілки й прийняти естафету.

Вловивши суть гри, Ендрю накладає собі купу млинців, а потім додає в тарілку ще яєчні з беконом, коли вона доходить до нього.

— Я про це пошкодую.

Засунувши великий шматок у рот, бурмочу:

— Та невже?

Він усміхається мені, мов хоче сказати: «Твоя правда, не буду».

— Якщо