Читати книгу - "Не дівчина не чародія, Максим Вазанов"

Хоч Лис і вважався «столицею», однак, королівський замок стояв на пагорбі, відокремленому від міста глибоким яром.

Там, поки король і спадкоємці, Гай Лапасобаки та його сини, відправились із великим посольством і експедицією до диких лісових королівств, замком і державними справами керував молодий Глузд Артамилрід із роду Милрідів.

І Сірому відразу знайшлося місце в підземеллі замку.

Художника неважко було катувати: потикати голками ноги Сі та зав’язати у вузол пенькові руки ляльки. Відчувши таке, він розказав усі подробиці правди: про свої перші польоти, спасіння Капітанки Джейран, її подарунки, здійснення бажань, про хворобу й зникнення Ліки.

На диво, усі відповіді задовільнили королівських поплічників, і вже за кілька днів вони пом’якшили свою відношення до творця. Його взагалі поселили у кімнаті для ненадійних і, водночас, привілейованих гостей. Там він отримував не тільки свіжу воду, але й хліб із маслом. А грубе вікно без скла дарувало вид на схід, де за горизонтом починався Озерний край.  

Тиждень за тижнем, закінчився місяць Перших Квітів. І почався місяць Літунів – місяць Повітряних Зміїв.

Кожен рік, у такі весняні дні, тижнями поспіль, дорослі і діти пускали в небо літуни. Папір і тканина. Різні форми. Кольори та деталі.

А на деяких літунах літали люди – ці мрійники мандрували небом, знаючи секрети досконалості, чи, навпаки, недосконалості рельєфу планети та залишків забутих чародійств у повітрі.

Для творця то завжди був найулюбленіший із тринадцяти місяців року.

Яри перетворювалися на ніжні ненадійні ріки, луки вкривалися зеленим рясним килимом трав. А тепер тут, на гребнях пагорбів навколо столиці, паслися квітоїдні лиси, що дали назву погосту-місту Лис. І митець мріяв ходити серед рудих тварин – малювати, марити, блукати, керувати літуном чи сидіти на ньому, і щоби поруч була Ліка.

Тільки про таке він і думав.

І настав день, точніше ніч, Лу-На, що завжди розрізав навпіл календарне тіло кожного місяця. Диски Лурес і Налір дарували примарне сяйво, яке, момент тому, було живим сонячним світлом, захопленим і відзеркаленим.

Крізь години Лу-На до землі спускався й шепіт померлих поколінь, аби залишитися мертвим снігом десь у Вивороті світу – під підлогою простору.  

Лу-На, ніч повних місяців, завжди відкривала ворота до незвичних речей. Тому Сірий не здивувався, коли побачив Джейран на порозі щойно відчинених дверей.

– Мерзотна ти людина, – не втримався митець.

– Яка є…

У лівій руці вона тримала Сі, а під лівою пахвою – Лі.

– Я врятував твоє життя, а ти… – сказав Сірий, дивлячись на серпоподібний ніж у правій руці чародійки, створений зі світлого матеріалу, що не виблискував, а поглинав місячне світло кудись у свої глибини.

– Не бійся, – відразу відповіла вона. – Я звільню тебе.

Вона жестом показала, ніби між Сі та Сірим є невидимий прихований канатик. А потім почала різати повітря – творець відчув неприємне напруження. Водночас, його увага тремтіла від вібрації самого розуму.

Дивні відчуття зникли, ніби ніколи їх і не було, а разом із ними зникла частка суті Сірого. Йому здавалося – він щось утратив.

– Дякую-дякую-дякую, – шепотів Сі та почав танцювати.

– Вільний, – тихо промовила Лі.

Джейран відпустила пенькову ляльку – Сі та Лі почали танцювати вдвох, наче були створені для цього.

– А я? – запитав творець. – Навіщо це все було? Ляльки? Бажання? Ти слідкувало за мною скількись років?   

– Ми познайомилися, коли ти мене врятував, – відповіла Капітан, торкаючись двокутного капелюха-бікорна. – Взагалі, я відразу відчула, хто ти… – почала вона, тепер задумливо торкаючись лиця, на якому зараз не було неприродньої несправжньої бороди.

– Я ж не чародій.

– Звісно!  – посміхнулася Джейран. – Іронія долі...

– Чому?

– Твої батьки – чародії…

– Невже? – творець ледь не розсміявся. – Так, мій батько був справжнім чарівником – умів перетворювати потоки багатства на потоки розкішних страв.

– Не все одразу, – відрізала чародійка. – Давай повернемось у той день, коли ти мене врятував – витяг з води… Я тоді відчула, що ти живеш із людиною, котра має чарівну природу – має нерозкриту чародійську суть…

– Ліка?

– Еге ж. Однак я тоді не знала… Думала, то просто «ще один чародій»… Вибач, але, якщо чесно, я думала, ти живеш із чоловіком, – вона розсміялася. – І дійсно, то було недалеко від правди...   

– Ти будеш розмовляти загадками на честь Лу-На Літунів? – спитав Сірий.

– Скажу прямо: я хотіла, щоб ти користувався силою того чарівника, втілюючи нескладні бажання – просто, брати його, чи її, силу. Тому що ти уже так робив, коли літав ночами, викривлював простір навколо себе… Однак, коли ти почав, завдяки мені, робити це «по-справжньому», я навіть злякалася, коли зрозуміла, з ким ти живеш і чию силу викачуєш назовні. 

– Тобто тобі потрібна Ліка? Тому що вона – чарівниця?