Читати книгу - "Якось перед Різдвом, Юлия"

У старому-престарому лісі серед високих дерев та розлогих ялин жила сімʼя гномів. Їх будинок був невеликим, але затишним та світлим. У ньому завжди пахло свіжою випічкою та лісовими ягодами. 

Та інколи траплялося так, що тиша та спокій ховалися у найвіддаленіший куточок будинку. Натомість на зміну їм приходили сварки та суперечки, що виникали між дітьми.

Тельмун був старшим за свою сестру Доррі на один рік і вважав, що саме він має бути в усьому головним. Але сестра з цим була зовсім не згодна, а тому завжди все робила по-своєму. Таким чином суперечки виникали, як то кажуть, на пустому місці. То вони не могли поділити місце за столом, то сперечалися, хто має мити посуд. А за право першим відкрити коробку з цукерками інколи розгорталася справжня бійка.

В такі моменти батькам доводилося втручатися і втихомирювати емоції дітей. І тоді тиша та спокій тихенько виходили зі свого сховку і знову поселялися в кімнаті.

Якось перед Різдвом вся родина зібралася разом. Мама з татом прикрашали гірляндами кімнату, а діти відкривали коробку з ялинковими іграшками. Тихо потріскували дрова у каміні. Зі стіни монотонно наспівував свою мелодію годинник.

— Не чіпай, це моя іграшка! – раптом почувся голос Доррі.

— Так нечесно, я перший її знайшов, – не поступався їй брат.

— Ні, я перша, – обурювалася сестра.

Запальна суперечка стосувалася старої іграшки, яка лежала на дні коробки. Це була велика прозора скляна кулька, всередині якої знаходилися маленькі сніжинки. Достатньо було лише трохи потрясти іграшку і сніжинки починали вальсувати, повільно опускаючись на дно кульки.

— Припиніть негайно! Негоже сваритися перед Різдвом. Санта ніколи не завітає в дім, де немає злагоди та любові, – розгнівано мовила мама.

Здавалось би, що ці слова мали подіяти на дітей заспокійливим чином, але не цього разу. Доррі вчепилася в іграшку обома руками й різко потягнула її на себе. Він несподіванки Тельмун похитнувся, махнув рукою і зачепив кульку. Та підскочила високо вгору, а потім почулося злощасне "дзеньк". Кілька шматочків прозорого скла, які ще кілька хвилин тому були кулькою, лежали на підлозі. Маленькі сніжинки повільно спускалися і падали поверх них.

Тієї ж самої миті сталося ще дещо  - зупинився час. Стрілки годинника стояли на місці й нікуди не рухалися. Вогонь в каміні перестав горіти. Яскраві гірлянди закрили свої оченята. Застигли і мама з татом. Дана подія не зачепила лише брата з сестрою. Вони стояли посеред кімнати й розгублено дивилися один на одного.

— Що ж тепер робити? – схвильовано спитав Тельмун.

— Не знаю, – похитала головою Доррі.

Через кілька хвилин нестерпного мовчання, хлопець мовив:

— Я знаю, що робити. Потрібно знайти Санту. Він точно нам допоможе.

Вперше за весь час сестра погодилася з братом.

Вони швиденько одягнулися і вийшли з дому. На вулиці було сніжно і морозно. Дороги було майже не видно, довкола виднілися лише величезні снігові замети. Куди йти, діти не знали, тож пішли просто навмання.

Холодний вітер дув просто в обличчя, обпікаючи ніс та щоки. На віях утворилася срібляста павутина. Ноги вʼязнули в кучугурах снігу.

— Я більше не можу, – рюмсала Доррі й зупинилася.

Тельмун підійшов до сестри й спробував її підбадьорити:

— Потерпи ще трішки, я певен, що ми скоро прийдемо. Он там за лісом, мабуть, і живе Санта.

Хлопець взяв сестру за руку і вони рушили далі.

Та ліс все ніяк не закінчувався. Здавалося, що вони просто ходять по колу.

Спустилися сутінки. Діти страшенно втомилися. Їм було холодно і страшно. І хоча Тельмун намагався не показувати своєї розгубленості та розпачу, він легко читався в його очах та рухах.

Доррі почала плакати.

— Ми ніколи не знайдемо Санту, – схлипуючи сказала вона. 

— Не плач, – заспокоював її брат. – Ми обовʼязково щось вигадаємо.

В цей час небо трохи розвиднілось і на ньому зʼявилися зорі. Зірочка, на ім'я Лілі почула, як хтось плаче і почала уважно придивлятися на землю. Побачивши в лісі двох діток-гномів, вона спустилася ближче, щоб дізнатися в чому справа. Коли зірочка почула, що діти шукають Санту, вона вирішила їм допомогти. Лілі зіскочила на сніг і почала миготіти прямо перед дітьми.

— Що це? – спитала Доррі, побачивши вогник попереду.

— Здається, це - зірочка, – невпевнено відповів Тельмун і зробив крок вперед.

В той момент Лілі трохи відступила. Так продовжувалося знову і знову. 

— Вона, ніби, хоче нас провести, – посміхнувшись, мовила дівчинка.

Діти слідували за зірочкою-провідницею. Їм вже не було так страшно і надія знову зʼявилася в їхніх серцях. Вони й не помітили, як вийшли з лісу і підійшли до великого будинку. Він був білого кольору, звідусіль прикрашений кольоровими гірляндами та іграшками.

— Як гарно, – сплеснула в долоньки Доррі.

— Так це ж і є будинок Санти, – весело мовив Тельмун. – Я бачив у книжках, що він саме так і виглядає.