Читати книгу - "Сім смертей Евелін Гардкасл, Стюарт Тертон"

— Сер?

— Як?..

Але я питаю не в тієї людини. Он вона, відповідь — забрьохана, крокує до Себастіанової спальні.

Підхопивши поли шлафрока, кваплюся за тими двома, за слідами з листя й брудними калюжками дощової води. Служниця знову мене гукає. Устигаю піднятися до половини сходів, коли вона обганяє мене й заступає шлях, упираючись обома долонями мені в груди.

— Вам туди не можна, містере Коллінз, — каже вона. — Це ж вам непереливки буде, якщо леді Гелен угледить, що ви вештаєтеся тут у спідньому…

Я вдаюся до спроби обійти її, але вона відходить на крок убік, знову заступаючи мені шлях.

— Дай-но пройти, дівчисько! — вигукую я й одразу шкодую про це. Я ж бо розмовляю зовсім по-іншому, не так різко й вимогливо.

— Містере Коллінз, це у вас просто знову напад, та й по всьому, — каже вона. — Ходімо до кухні, я вас чаєм напуватиму…

Очі в неї блакитні, щирі. Вона зніяковіло глипає кудись мені за спину, я озираюся й бачу, що біля підніжжя сходів уже зібралися челядники. Вони дивляться на нас, і досі стискаючи оберемки квітів.

— Напад?.. — питаю я. Сумнів, роззявивши пащеку, ковтає мене.

— Це через ваші опіки, містере Коллінз, — каже вона стиха. — Іноді ви якісь нісенітниці верзете, а іноді вам ввижається казна-що. От чаю вип’єте — і по всьому, знову все буде гаразд…

Її тепла доброта тисне на мене, ладна розчавити. Згадую, як учора Деніел ретельно добирав слова, як делікатно він зі мною розмовляв, наче я такий тендітний, що зламаюся, варто лише дужче натиснути.

Він уважав, що я божевільний. І ця служниця вважає так само. Хоча, якщо зважити на те, що зі мною відбувається, — на те, що, на мою думку, зі мною відбувається! — може, вони й мають рацію.

Безпорадно дивлюся на неї, а вона бере мене за руку й скеровує донизу сходами. Натовп челяді розступається, пропускаючи нас.

— Зараз питимемо чай, містере Коллінз, — каже вона заспокійливо. — Саме це вам ниньки треба.

Вона веде мене за руку, наче дитину, що загубилася. М’який доторк її мозолястої долоні заспокоює мене так само, як її голос. Удвох ми йдемо з вестибюля, спускаємося чорними сходами, прямуємо напівтемним коридором до кухні.

На чолі в мене проступає піт. Плити й духовки пашать жаром, над вогнем булькотять каструлі. Я відчуваю запах м’ясної потравки, смаженини, тістечок, цукру й поту. Забагато гостей і замало плит, які ще не вийшли з ладу, от у чому річ. До приготування вечері доводиться братися зранку, щоб устигнути.

Це знання спантеличує мене.

Я цілком і повністю впевнений, що це так, але звідки мені це знати, якщо я й справді не дворецький?

Служниці квапливо виносять срібні таці зі сніданком: збита яєчня й вуджений оселедець. Літня жінка з широкими стегнами й побуряковілим обличчям стоїть біля плити й голосно вигукує якісь накази. Фартух її зашмарований борошном. Жоден генерал ніколи не зміг би груди в медалях випинати так самовпевнено, як вона — свої переконання. Якимсь дивом вона помічає нас у цьому шарварку, сталевий погляд спершу простромлює дівчину, потім мене самого.

Витираючи руки фартухом, вона підступається до нас.

— Люсі, певна річ, у тебе чимало справ, — каже суворо.

Покоївка вагається, міркуючи, чи варто заперечувати.

— Так, місіс Драдж.

Вона відпускає мене, під пальцями виникає відчуття порожнечі. Дівчина дарує мене співчутливою усмішкою й зникає, загубившись серед шарварку.

— Сідайте-но, Роджере, — звертається до мене місіс Драдж, намагаючись говорити лагідно. У неї розбита губа, біля рота вже проступає синець. Напевне, хтось її вдарив. Промовляючи слова, вона кривиться.

У центрі кухні дерев’яний стіл, його поверхня заставлена тарелями з язиком, смаженою курятиною й шинкою. Ще тут є супи й печеня, таці з лискучими овочами, і постійно додаються нові страви. Їх приносять захекані кухарчуки, більшість із яких має такий вигляд, наче вони й самі щонайменше годину запікалися в духовці.

Відсуваючи стілець, сідаю.

Місіс Драдж видобуває з духовки деко з коржиками, кладе один на тарілку, додає закрутку масла. Тарілку вона ставить переді мною й торкається моєї руки. Шкіра в неї задубіла й шкарубка, наче старий чобіт.

Погляд її прикипає до мене — співчутливий і колючий, що твій чортополох. Відтак вона відвертається й знову заходиться гримати на кухарчуків.

Коржик смачний, розтоплене масло стікає по його боках. Я встигаю відкусити лише раз, аж тоді знову помічаю Люсі й нарешті згадую, чому її обличчя здається мені знайомим. Це та сама покоївка, яка буде в обід у вітальні, та сама, на яку гриматиме Тед Стенвін, та сама, яку врятує Деніел Коулрідж. Вона навіть гарніша, ніж мені до того здавалося, обличчя вкрите ластовинням, очі великі й блакитні, з-під чіпця вибивається руде волосся. Вона саме намагається відкоркувати слоїчок з варенням, аж кривлячись від натуги.

«У неї весь фартух був заплямований джемом».

Усе відбувається наче якось уповільнено: слоїчок із джемом вислизає з рук Люсі й падає на підлогу, скляні друзки розлітаються по всій кухні, краплі джему забрьохують фартух.

— А хай тобі грець, Люсі Гарпер! — роздратовано кричить хтось.

Перекинувши стілець, я мчу геть із кухні, ген коридором і сходами на перший поверх. Я так поспішаю, що, завернувши за ріг до гостьового коридору, стикаюся з жилавим чоловіком. Чорне кучеряве волосся лізе йому просто в очі, біла сорочка зашмарована вугіллям. Перепросивши, зводжу на нього погляд.

Це Ґреґорі Ґолд. Лють огортає його, ніби плащем, очі божевільні, сам він аж трясеться він гніву, обличчя несамовите. Надто запізно я згадую, що зараз відбудеться, який вигляд мав дворецький після того, як на нього накинулося це чудовисько.

Я намагаюся позадкувати, але він хапає мене за шлафрок довгими пальцями.

— Не треба…

Перед очима все розпливається, світ перетворюється на кольорову пляму й спалах болю. Я врізаюся в стіну, потім падаю на підлогу, з розбитої голови тече кров. Ґолд височіє наді мною, стискаючи залізну коцюбу.

— Будь ласка, — благаю я, намагаючись відповзти якнайдалі він нього. — Я не…

Він кóпає мене в бік, і повітря з легень де й дівається. Я скидаю руку, намагаюся щось сказати, благаю, але це, здається, лише викликає ще нестримнішу лють. Він кóпає мене дедалі дужче й дужче, допоки нарешті я просто скручуюся ковтушком, а він і надалі виливає на мене свій гнів. Я ледве дихаю, майже нічого не бачу. Ридаю, похований у своєму болю.

А потім, на щастя, непритомнію.

10

День третій

Темно, фіранка на вікні тріпотить від подиху