Читати книгу - "Сім смертей Евелін Гардкасл, Стюарт Тертон"

Стискаю пухову ковдру, всміхаюся.

Мені наснився поганий сон, оце й усе.

Повільно, удар за ударом, серце вгамовується. Присмак крові в роті тане разом із залишками сну. За кілька секунд я згадую, де я, а відтак помічаю темний силует високої людини в кутку кімнати.

Дух мені перехоплює.

Висунувши руку з-під ковдри, тягнуся до нічного столика за сірниками, намагаюся їх намацати, але вони наче вислизають з-під моїх пальців.

— Хто ви? — питаю в темряви, не в змозі приховати трем у власному голосі.

— Друг.

Голос чоловічий, приглушений і глибокий.

— Друзі не ховаються в пітьмі, — заперечую я.

— А я й не стверджував, що я саме ваш друг, містере Девіс.

Мацаю наосліп, мало не зіштовхнувши гасову лампу зі столика. Намагаючись утримати її, натрапляю нарешті на сірники, що, виявляється, ховалися за нею.

— Світло можна не запалювати, — каже темрява. — Воно вам не зарадить.

Тремкою рукою запалюю сірник, наближаю вогник до лампи. За склом спалахує полум’я, змушуючи тіні зачаїтися по кутках і освітлюючи мого відвідувача. Це той самий чоловік у строї морового лікаря, з яким я вже зустрічався. Світло допомагає роздивитися дрібниці, які я проґавив у напівтемряві кабінету. Його плащ заяложений і добряче пошарпаний, циліндр і порцелянова дзьобата машкара цілком ховають обличчя, лишаючи на видноті самі лиш очі. Руки в рукавичках стискають чорний ціпок, який інкрустовано срібним написом по всій довжині, але літери занадто дрібні, звіддаля я не можу прочитати, що саме написано.

— Ви спостережливі, це добре, — зауважує Моровий Лікар.

Десь у будинку чути кроки. Я міркую над тим, чи вистачить самої моєї уяви, щоб створити ці побутові деталі аж такою мірою химерного сну.

— Що в біса ви робите в моїй кімнаті? — обурено питаю я, сам дивуючись власній відвазі.

Людина в дзьобатій машкарі перестає роздивлятися довкола, знову втуплюється в мене.

— На нас чекає робота, — каже цей чоловік. — Я маю загадку, яка потребує відгадки.

— Мабуть, ви мене з кимось переплутали, — гиркаю злісно. — Я лікар.

— Ви були лікарем, — озивається він. — Потім — дворецьким. Сьогодні ви світський гультяй, а завтра будете банкіром. Але ніхто з них не має жодного стосунку ані до вашої справжньої зовнішності, ані до того, ким ви є. Коли ви прибули до Блекгіту, вас позбавили й власної подоби, і власної особистості. Повернуть їх вам тільки після того, як ви полишите маєток.

Засунувши руку до кишені, він видобуває малесеньке дзеркальце й швиргає його на ліжко.

— От, самі гляньте.

Дзеркало тремтить у мене в руці. У ньому відбивається молодик з дуже яскравими синіми очима й просто фантастично порожнім поглядом. Відбиток у свічаді — це не Себастіан Белл і не дворецький з попеченим обличчям.

— Його звати Дональд Девіс, — каже Моровий Лікар. — Він має сестру на ймення Ґрейс і найкращого друга на ймення Джим. А ще не любить арахісу. Цей день ви проведете в подобі Девіса, а завтра, коли прокинетеся, станете кимось іншим. Отаким-от чином усе це й улаштовано.

Отже, це таки був не сон, це й справді сталося. Я прожив той самий день двічі в тілах двох різних людей. Я сам із собою розмовляв, сам собі дорікав і дивився на себе чужими очима.

— Я що, божеволію? — питаю, дивлячись на нього поверх дзеркальця; голос у мене зривається.

— Ні, певна річ, — озивається Моровий Лікар. — Божевілля стало б для вас порятунком, а врятуватися з Блекгіту можна лише в єдиний спосіб. Саме тому я тут. Маю для вас пропозицію.

— Нащо ви це зі мною зробили?! — вигукую я.

— Мені лестить припущення, що саме мені ви зобов’язані всім, що відбувається, але це не я доклав руку до того, що ви потрапили до Блекгіту.

— А хто тоді?

— Ті, з ким вам немає сенсу зустрічатися. І потреби в цьому також немає, — каже він, недбало змахнувши рукою. — Отже, щодо моєї пропозиції…

— Мені треба поговорити з ним.

— З ким саме?

— З людиною, яка запроторила мене сюди, з людиною, яка може мене звільнити, — кажу крізь зціплені зуби, намагаючись опанувати себе.

— Першої давно вже тут немає, а от друга — просто перед вами, — каже він, обіруч ударяючи себе в груди. Можливо, це через його стрій, але жест здається якимось штучним, театральним. У мене раптом виникає враження, що я граю в п’єсі, де всім, окрім мене самого, відомий текст ролей.

— Лише я знаю, як саме ви можете врятуватися з Блекгіту, — каже він.

— Оце і є ваша пропозиція? — питаю я підозріло.

— Саме так. Хоча я радше назвав би це загадкою, а не пропозицією, — каже він, видобуває з кишені годинник і дивиться на циферблат. — Сьогодні ввечері на балу декого вб’ють. Убивство буде схоже на нещасний випадок, а отже, убивцю не піймають. Відновіть справедливість, і я поясню вам, як звідси вибратися.

Я ціпенію, учепившись у простирадло.

— Якщо ви й справді здатні мене звільнити, то якого дідька просто цього не зробите, хай вам грець! — вигукую я. — Нащо всі ці ігри?

— Тому що вічність — це дуже нудно, — каже він. — Чи, може, через те, що гра — це важлива її частина. Можете поміркувати над цим, як буде час. Але не зволікайте, містере Девіс. Цей день повторюватиметься вісім разів, і ви проживете його в подобах восьми різних людей. Першим був Белл, другим — дворецький, третім — Девіс. Це означає, що у вас залишилося ще п’ять утілень. На вашому місці я б поквапився. Як знайдете відповідь і докази, прийдете до озера об одинадцятій вечора. Я чекатиму на вас.

— Я не збираюся грати в ці ігри вам на посміх! — гарчу я, нахиляючись до нього.

— Можете не грати, щоб мені дошкулити, але мусите дещо знати: якщо ви не розгадаєте цієї загадки до півночі свого перебування в останній, восьмій подобі, ми позбавимо вас споминів і повернемо в тіло доктора Белла. І тоді все це почнеться наново.

Він знову дивиться на годинник, а відтак укидає його назад у кишеню, роздратовано цокнувши язиком.

— Це ж треба, як спливає час! Якщо ви готові зі мною співпрацювати, у наступну нашу зустріч я відповім іще на деякі з ваших запитань.

У вікно вривається вітер, гасить світло, огортаючи нас темрявою. Коли я намацую сірники й запалюю лампу, Морового Лікаря вже немає.

Збентежений і наляканий, як ошпарений, схоплююся з ліжка, рвучко відчиняю двері спальні, виходжу до зимного коридору.

Тут темно. Можливо, він стоїть за п’ять кроків від мене, а я все одно не годен