Читати книгу - "За крок до істини, Ірина Бондарчук"

Темрява завжди була для Анни та Ігоря викликом. Вона ховала страхи, сумніви та відповіді. Але цього разу темрява стала їхнім супутником у найризикованішому етапі їхнього розслідування.

Після втечі зі сховища Йозефа, вони опинилися в занедбаному парку неподалік старого особняка. Вечірній туман охопив дерева, і здавалося, що світ звузився до кількох метрів видимості. Анна стискала щоденник і медальйон, які вони знайшли, немов це був їхній єдиний захист.

— Що далі? — запитала вона, дивлячись на Ігоря, який уважно розглядав карту зі щоденника.

— Тут є позначення ще одного місця. Це виглядає як тунель або підземний хід, — сказав він, вказуючи на нерозбірливі лінії.

Анна нахилилася ближче, щоб розгледіти. Позначене місце було недалеко, у підземеллі старого вокзалу, який давно вийшов із вжитку.

— Це може бути пастка, — сказала вона.

— Може. Але якщо ми не спробуємо, ми не дізнаємося, що вони шукають і чому це настільки важливо, — відповів Ігор.

Старий вокзал був настільки ж занедбаним, як і особняк. Розбиті вікна, облуплені стіни, іржаві рейки — все це створювало атмосферу покинутості. Але найгіршим було те, що тут було надто тихо.

Вони знайшли вхід до підземного ходу за платформою, як і було зазначено на карті. Двері були майже невидимі за товстим шаром плюща, але невеликий символ — трикутник із кругом — вказував, що вони на правильному шляху.

— Тримай, це тобі знадобиться, — сказав Ігор, передаючи Анні ліхтарик.

Прохід був вузьким і стрімко вів униз. Кожен їхній крок відлунював у темряві, а повітря ставало дедалі важчим. На стінах були написи, зроблені крейдою чи вугіллям, але більшість із них були стерті чи зіпсовані часом.

— Тут хтось був до нас, — зауважила Анна, зупинившись біля напису, що здавалося попередженням: "Не йдіть далі. Темрява забирає всіх."

— Можливо, це просто спроба залякати, — сказав Ігор, хоча й сам відчував тривогу.

Тунель вивів їх у простору кімнату, стіни якої були вкриті символами та малюнками. У центрі стояв кам'яний постамент, на якому лежала чорна коробка, схожа на скриньку для реліквій.

— Це виглядає важливим, — прошепотіла Анна, підходячи ближче.

Ігор простягнув руку до коробки, але раптом почувся шепіт. Спершу він був ледве чутним, але з кожною секундою ставав усе гучнішим. Анна зупинилася, повернувшись до темного коридору, з якого вони прийшли.

— Ти це чуєш? — запитала вона.

— Так, — відповів Ігор, і його рука завмерла за кілька сантиметрів від коробки.

Шепіт здавався схожим на голоси, що накладалися один на одного. Вони говорили різними мовами, і серед цього хаосу Анна розрізнила кілька слів: "Істина... ціна... втрата..."

— Це не схоже на пастку, це щось інше, — сказала вона, відступаючи від постаменту.

— Але ми тут не просто так, — відповів Ігор. — Ми повинні зрозуміти, що це.

Ігор знову простягнув руку й торкнувся коробки. Шепіт різко стих, і кімната наповнилася пронизливим звуком, ніби хтось розбив скло. Підлога під їхніми ногами захиталася, і в центрі кімнати відкрився отвір.

Анна встигла схопити Ігоря за руку, коли він майже втратив рівновагу.

— Обережно! — крикнула вона.

З отвору виривався холодний вітер, і вони помітили сходи, що вели ще глибше під землю.

— Це не кінець, це тільки початок, — сказав Ігор, дивлячись униз.

Анна вагалася, але вони розуміли, що повороту назад немає. Вони зробили перший крок у темряву, не знаючи, що чекає на них унизу.

Темрява виявилася густою і майже відчутною. Ліхтарик ледве освітлював шлях, а звуки їхніх кроків відлунювали, утворюючи ілюзію, ніби за ними хтось слідує.

— Якщо це пастка, то вона майстерно спланована, — сказала Анна, стискаючи медальйон у руці.

— Але що ми знайдемо на дні? — відповів Ігор.

Їхній шлях продовжувався, і кожен крок заглиблював їх у таємниці, які, можливо, змінять усе, що вони знали раніше.

Сходи здавалися нескінченними, а повітря дедалі більше нагадувало застояний сморід вікової сирості. Світло ліхтарика відбивалося від вологих кам'яних стін, утворюючи примарні тіні, що рухалися разом із ними. Анна мимоволі притиснулася ближче до Ігоря.

— Це місце... Здається, його давно ніхто не використовував, але чому таке відчуття, ніби за нами хтось стежить? — прошепотіла вона.

Ігор не відповів одразу. Він зупинився, прислухаючись. У глибині чути було ледве помітне шурхотіння, ніби хтось чи щось рухалося позаду.

— Можливо, це просто наші кроки відлунюють, — сказав він, хоча його голос не звучав переконливо.

Вони спустилися донизу, і перед ними відкрилася простора кімната, схожа на древній храм. Кам'яні стіни були вкриті різьбленнями, які зображали сцени, що нагадували ритуали чи жертвопринесення. У центрі стояв круглий вівтар, освітлений блідим світлом, яке, здавалося, виходило з нізвідки.

Анна зробила кілька кроків уперед і завмерла. На вівтарі лежав ще один медальйон, схожий на той, що вони вже знайшли, але більший і складніший. Його поверхня була вкрита дивними написами й символами.

— Це ключ, — сказала вона, підійшовши ближче. — Але до чого?

Ігор підійшов до вівтаря й нахилився, щоб розглянути медальйон. Він простягнув руку, але раптом підлога під його ногами задрижала. З тріщин у стінах почала просочуватися вода.

— Ми щось активували, — сказав він, швидко озираючись.

— Ми повинні забрати це й тікати! — крикнула Анна, хапаючи медальйон.

Як тільки вона підняла його, різьблення на стінах почали світитися. Кімната наповнилася глухим гулом, і з темного кута вирвався довгий, пронизливий крик, який змусив обох завмерти на місці.

— Що це було? — прошепотіла Анна, відступаючи ближче до Ігоря.

— Не знаю, але ми маємо рухатися! — відповів він, хапаючи її за руку.

Вода швидко піднімалася, а гул ставав усе голоснішим. Вони побігли до сходів, але шлях назад був заблокований величезною кам'яною плитою, яка впала з даху.