Читати книгу - "Швидке побачення з тобою, Alina Pero"

І ось я сиджу в ресторані навпроти Богдана, намагаючись зробити вигляд, що це абсолютно звичайна ситуація.
— Ну що, відчуваєш атмосферу справжнього побачення? — він усміхається.
— Відчуваю атмосферу підступу, — відповідаю я.
— От і правильно.
Ми робимо замовлення, і поки чекаємо, балакаємо. І це дивно… Усе, що ми говорили, не мало значення, але водночас здавалося важливим.
Раптом офіціант, проходячи повз наш столик, перечіпляється й перекидає каву прямо на Богдана.
На кілька секунд у ресторані запановує тиша.
Я кліпаю очима. Потім переводжу погляд на Богдана.
Він дивиться на мене, а потім — на свою мокру сорочку.
— Карма, — я не витримую й починаю сміятися.
— Дуже смішно, Віко, дуже, — він закочує очі, беручи серветки.
— Це Всесвіт натякає тобі на всі твої підколи, — продовжую я, витираючи сльози від сміху.
— Всесвіт міг би натякати менш гарячими способами, — бурчить він, але на його губах з’являється ледь помітна усмішка.
Це був момент.
Момент, коли я зрозуміла, що почуваюся поруч із ним добре. Що це більше не просто гра.
І, здається, не тільки для мене.

Я все ще посміхаюся, коли ми виходимо з ресторану. Вечір теплий, повітря пахне весняною свіжістю, і я раптом розумію, що мені зовсім не хочеться прощатися.
— То що, як тобі наше "непобачення"? — Богдан запитує, засовуючи руки в кишені й трохи нахиляючись до мене.
Я зітхаю, удавано замислюючись:
— Хм… ну, якщо не враховувати облиту кавою сорочку, твою неприємну звичку кидати мені виклики й те, що твої друзі явно щось запідозрили, то загалом непогано.
— Тобто ти хочеш сказати, що тобі було добре зі мною? — Він піднімає брову, його губи тягнуться в самовпевнену усмішку.
Я хмикаю й відвертаюся, дивлячись на ліхтарі, що м'яко освітлюють вулицю.
— Не знаю. А тобі?
— Я б повторив, — каже він, і в його голосі немає й натяку на жарт.
Я повертаюся до нього, і щось у його погляді змушує мене завмерти.
— Віко, — він говорить тихо, немов зважується на щось важливе. — Ти ж розумієш, що це більше не гра?
Моє серце калатає так сильно, що, здається, Богдан може це почути.
— Я...
Я не знаю, що сказати. Я відчуваю це. Вже давно. Але сказати вголос — це означає визнати.
— Якщо ти зараз не скажеш, що це була помилка, я зроблю те, що хотів зробити ще з того моменту, коли ти розсміялася, побачивши мене в каві, — його голос хрипкий, ледь чутний.
Я мовчу. Не тому, що не знаю відповіді. А тому, що вже зробила вибір.
Богдан не вагається довше. Його руки м'яко торкаються мого обличчя, а потім він нахиляється й цілує мене.
І цей поцілунок...
Він не схожий на жоден інший.
Неочікуваний, трохи смішний, бо я ледь не перечепилася, але водночас такий правильний.
І я відповідаю на нього, бо більше не можу і не хочу прикидатися.
— Ну, тепер це точно офіційне побачення, — шепочу я, коли ми, нарешті, відриваємось одне від одного.
Богдан усміхається, проводячи пальцями по моєму підборіддю.
— Давно на це чекав.

Кінець