Читати книгу - "Швидке побачення з тобою, Alina Pero"

Я сиджу на кухні в Оксани, грію руки об чашку чаю й спостерігаю, як вона нервово б’є ложечкою по краю своєї чашки.
— Просто жах, — зітхає вона й закочує очі. — Чому мені завжди трапляються якісь дивні типи?
— Що цього разу? — з цікавістю запитую, роблячи ковток чаю.
Оксана драматично зітхає й спирається ліктями на стіл.
— Познайомилася з хлопцем в додатку. Здавалося, нормальний, розумний, веселий. Ну, думаю, нарешті щось адекватне. Домовилися зустрітися.
— І що?
— А те, що він… — вона робить паузу, а потім підносить руки й кричить: — Прийшов на побачення з мамою!
Я ледь не захлинаюся чаєм.
— З ким?!
— З мамою! — повторює вона, дико жестикулюючи. — Типу, “Вона хоче познайомитися з дівчиною, яка мені подобається”. Я ледь не втекла!
Я сміюся так, що ледве ставлю чашку на стіл, щоб її не розлити.
— Ну, хоча б одразу перевірила, чи зможеш із свекрухою порозумітися, — хихочу я.
— Ой, мовчи! А ще до цього був той, що читав мені свої вірші про космос, той, що на першому побаченні говорив про весілля, і… Господи, здається, я проклята.
— Чому ти тоді взагалі ходиш на побачення?
— Тому що, Віко, на відміну від тебе, я не веду асоціальний спосіб життя! — оголошує вона, вказуючи на мене пальцем.
— В сенсі?
— В сенсі, що ти ховаєшся від будь-яких відносин, як вампір від сонця.
Я закочую очі.
— Та ну тебе, я не ховаюся.
— Ага, а коли в тебе було останнє побачення?
Я зависаю.
Оксана перемагає.
— От бачиш! — радісно вигукує вона. — Все, вистачить! Настав час, щоб ти теж трохи пожила!
— І що ти пропонуєш?
Вона загадково усміхається.
— Швидкі побачення.
— Що? — перепитую я, не вірячи своїм вухам.
— Та не дивися на мене так! Це весело!
— Ти серйозно?
— Абсолютно! Де ще за один вечір ти зможеш зустріти стільки людей? Це ж як маленька соціальна експедиція.
— Соціальна експедиція?
— Так! Вийдеш зі своєї зони комфорту, може, навіть знайдеш когось класного.
— Оксана…
— Ой, ну не бурчи! Тобі треба чоловік!
— Мені нормально.
— Не нормально! Ти йдеш, і все! — вона рішуче б'є рукою по столу.
Я дивлюся на неї, зітхаю… і розумію, що вона не відчепиться.
— Гаразд, але якщо там будуть такі ж екземпляри, як у тебе, я втечу.
— Домовились! — радісно плескає в долоні Оксана.
Щось мені підказує, що я ще пошкодую про це рішення…