Читати книгу - "Слідами дощу, Taras Havrysh"

Чоловік сидів за столом, скулившись у клубок.

На вигляд сорок років. Худий, але видно, що не вперше в подібних ситуаціях.

На руках – старі тюремні наколки.

Анна та Артур зайшли до кімнати.

Артур кинув перед ним теку з його справою.

— Віталій Глушко. Три судимості. Розбій, хуліганка, викрадення авто. Ооо, навіть сидів за напад на жінку.

Анна схрестила руки на грудях.

— Так, Віталію… Давай одразу до суті. Навіщо ти напав на нашу колегу?

Віталій відвів погляд.

— Та я… я не знав, що вона…

— Що, поліцейська? — з усмішкою перебив Артур. — А кого ти шукав у парку вночі?

Віталій зам’явся.

Анна придивилася до його реакції.

— Говори.

Він важко видихнув.

— Гроші закінчилися… Уже кілька днів на сухому пайку… Думав, що знайду якусь дурочку… гаманця забрати…

Анна напряглася.

— «Знайду якусь дурочку»… І що? Просто пограбуєш?

Віталій замовк.

Артур насупився.

— Та бляха, давай без ігор. Ми знаємо, що в тебе ніж був.

Віталій ковтнув.

— Ну, я…

Анна повільно нахилилася до нього.

— Ти збирався її зґвалтувати?

Тиша.

— Відповідай!

Віталій нервово сіпнувся.

— Та, ну… Я не знаю… Може…

— Може? — Анна різко грюкнула папкою по столу.

Чоловік здригнувся.

Артур насмішкувато всміхнувся.

— Ну що, друже… Тепер ти точно відправишся у тюрму ще років на десять.

Анна пильно подивилася на нього.

— Але є одна проблема.

Віталій підняв на неї затравлені очі.

— Ти не той, кого ми шукаємо.

Тиша.

Він кліпнув.

— Шо?

Анна відкинула папку на стіл.

— Ми не за тобою полювали.

Артур розвалився на стільці.

— Але тепер пощастило твоїй майбутній жертві.

Віталій ніяк не міг второпати.

— Так а кого ви шукали?..

Анна проігнорувала його питання.

Вона піднялася і глянула на дзеркало-скло допитної кімнати.

Маніяк не прийшов.

І десь у цей момент…

Він, сука, точно сміється з них.

Анна та Артур повернулися до кабінету мовчки.

Артур кинувся у крісло, закинувши ноги на стіл.

— Ну що, святкуємо? — саркастично промовив він.

Анна проігнорувала його, витягла з кишені телефон і глибоко задумалася.

Це було марно.

Цей виродок не настільки дурний.

Якщо вони хочуть його знайти – треба змінити тактику.

Артур уважно подивився на неї.

— Що? Щось не так?

Анна різко кинула телефон на стіл.

— Це не працює. Ми граємо за його правилами. А треба…

Вона зупинилася.

Артур підняв брову.

— Треба?

Анна вдихнула і видихнула.

— Треба дивитися на ситуацію інакше.

Артур посміхнувся.

— Ну давай, генію, розказуй. Або…

Він зробив серйозний вираз обличчя.

— …краще б ми розклеїли по місту оголошення: «Шановний дощовий маніяк, будь ласка, зверніться до найближчого відділення поліції, нам треба вас терміново заарештувати».

Анна закотила очі.

— Ти ідіот.

Артур кивнув.

— Але веселий.

Анна засміялася.

Вперше за цілий день.

Але ця посмішка швидко зникла.

Вона знала…

Ця ніч нічого не змінила.

Він досі там.

І він досі грає з ними в хвору гру.