Читати книгу - "Пісок забутих богів, Катя Губська"

У залі панувала тривожна тиша. Світло факелів здригалося, немов боялося торкнутися стін, що пам’ятали давні часи, коли боги ще говорили з людьми. Грейсон тримав Камінь — серце Осіріса — обома руками, а навколо нього стояли Лейла і Сенн.

І ось — з темряви з’явився Кем-Руар.

Він не йшов — він прослизав, як змій. Його обличчя потемніло, очі світилися зсередини отруйним смарагдом. Його тіло сіпалося в ривках, мов маріонетка в руках невидимого лялькаря. Тріщини на шкірі парували темною енергією.

— Ви… — прохрипів він. Спершу його голос звучав як людський. Але потім — змінився. — Ви знайшли його серце…

Грейсон затиснув оберіг біля грудей, і Лейла навела ніж — у погляді її була сталева рішучість, за якою ховалась тривога.

— Кем-Руар? — спитала вона тихо.

— Ні, — гулко озвався голос, в якому прозвучали інші — багатоголосся із глибини часу. — Він порожній. Я — Сет.

Темрява вирвалась із грудей Кем-Руара, мов прорвана печать. Вона завихрилася навколо нього: крила, очі, пазурі, химерні вигини силуету. Повітря заповнив сморід давнього прокляття.

— Він пробуджується, — прошипів Сет. — І ви ведете його у цей світ знову. Дурні. Ви не знаєте, що несете.

Його погляд зупинився на Камені в руках Грейсона. Темрява згустилась, ніби щось у ньому знало — кінець близько.

— Встав його, — прошепотіла Лейла, не відводячи погляду. — Швидко!

Грейсон зробив крок уперед.

* * *

Склепіння задрижало. Піщинки посипалися з тріщин, стародавній зал загримів, мов грім у підземному небі. Коли Грейсон вставив Камінь у заглиблення в грудях Осіріса, блиск пронісся залом, мов лезо крізь темряву. Камінь — серце, створене з самої сутності бога — пульсував, набираючи силу.

А тоді все вибухнуло.

Кем-Руар закричав. Його тіло вигнулося в агонії, зіниці розширилися, й з його рота вирвався хрип, що не належав жодному смертному. Темна енергія клубком вирвалась із його грудей, завихрившись навколо нього. Пітьма сплелась у подобу крил, очей, зубів. У ньому говорив Сет, древній ворог Осіріса, колись скинутий, але не знищений.

— Він знову дихає! Ви привели його назад! — глухий голос, багатоголосий, мов гуркіт бурі, рознісся залом. — І тепер — загинете разом із ним!

* * *

Битва розпочалась.

Грейсон кинувся вперед. Його рухи були точними, майже механічними — відточена жага вижити й знищити. У руках — ніж і револьвер. Постріли лунали, кулі зривали шматки тіні, але вона постійно відновлювалась, закручувалась у нові форми. Сет розкидав темну енергію, мов леза, що сікли повітря й розбивали камінь.

Лейла підкралась зліва, кинувши ніж. Він уп’явся в плече Кем-Руара, але не заподіяв болю — лише викликав новий сплеск темряви. Вона відскочила назад, ухилившись від струменя тіні, що з шипінням пройшов повз її обличчя.

Сенн, спробував атакувати з іншої сторони. Завдяки символу на його плечі, він відчув пробуджуючу силу у собі. Світло вирвалося з символа на його плечі, змикаючи навколо них щит. На мить це стримало Сета. Він зашипів, відступаючи, з обличчям, перекрученим від люті.

— Ти його спадкоємець! Малий черв’як із божественним знаком! — рикнув він, готуючи новий удар.

Але тут — Осіріс відкрив очі.

Світ зупинився. Світло від Каменя розширилось, наповнюючи весь простір навколо ним. Ланцюги, що стримували тіло божества, заіржавіли й розсипались.

Темрява, холод, вічне стиснення — усе це розлетілося, коли Камінь зайняв своє місце. Його серце, вкрадене, приховане, повернулося. У ньому знову заговорив світ.

Я існую. Я пам’ятаю. Я — Осіріс.

Він відчув присутність зла. Не просто ворога — брата-зрадника. Сет, у плоті іншого, розбещує повітря, забруднює святе.

Біль повернувся. Старий біль — не фізичний, а той, що виникає, коли тебе зраджують, коли твій народ гине, а пам’ять про тебе — стирається. Він відкрив очі.

І побачив Грейсона. Людину, що принесла серце назад.

Осіріс підвівся. Його тіло світилось м’яким внутрішнім сяйвом — не пекучим, а живим. Пісок під ногами Грейсона здригнувся, коли божество ступило уперед. Ланцюги падали додолу, як непотрібні пута.

Кем-Руар відступив, тінь згорнулась навколо нього, мов щит.

— Сет, зраднику. Ти знову ховаєшся за обличчям інших? — голос Осіріса був низьким, спокійним, але в ньому тремтіла сила.

— Ти слабкий. Людям не потрібні старі боги. — тіло Кем-Руара сіпнулось, очі затуманились, ніби Сет боровся за контроль. — Я поверну собі все. Все.

Але навіть Сет розумів — зараз він не переможе. Кем-Руар вирвався з темної маси та кинувся до задньої стіни храму. Камені розійшлись, відкривши прохід у ще глибші зали.

— Я зберу армію з тіней! — долинув його голос. — А ви згинете в світлі, як попіл на вітрі!

І він зник.

Зал залишився у тиші. Осіріс стояв і дивився на трьох людей, які зважились на неможливе.