Читати книгу - "Письменник, Руслан Баркалов"

То ось за кого його можна прийняти – за маніяка. Який жах! Добре, що хоча б ніхто зі знайомих не чув цього невинного жарту. Бо вже би знайшли собі забавку, розписувати і розповідати, як пристойний джентльмен опустився аж на саме моральне дно. А все через що? Власне, через що? Та він і сам не знав.

Роан пробував щось придумати. Але нічого не лізло в голову. Бо він ніколи не брехав в очі. Писати, вигадувати сюжети – це одне. А от брехати – це вже зовсім інше. І йому було би соромно за таку свою поведінку.

– Так, я слідкував за вам. Чесно признаюся. Просто я тоді побачив вас і не міг більше викинути з голови ваш образ. Тому і прийшов ще раз туди, з надією що хоча б побачу ще раз. розумієте, Ален, я к би то сказати, я навіть не можу пояснити, що це і чому я тут. Але після того, як вас побачив, до мене знову повернулося бажання жити і творити.

Дівчина дивилася на нього великими очима. Але зовсім не перебивала. Потім вона довго мовчала, наче зважувала кожне сказане слово. І ці кілька хвилин були для Роана вічністю. Що ж вона відповість йому? Та Ален продовжувала мовчати. І від цього Роан навіть почав побоюватися.

– Я розумію, що з мого боку це виглядає дико. І що в моєму вчинку дитячість. Я прошу пробачити мене за таке поводження. Я не хотів аби ви погано про мене подумали.

– Все добре. – відповіла вона. – Ви надто м’який. Я уявляла собі вас дещо інакшим.

– І яким ви мене собі уявляли? – спитав Роан.

– Автор таких трилерів, містки і всього такого як мінімум ввижався мені старим, злим цинічним, безсердечним. Але ви зовсім таким не є, сидячи зараз тут зі мною. Принаймні я так це бачу.

І знову настала незручна тиша. Роан мовчав. Він думав про свій вчинок. Усе своє свідоме життя він був таким правильним хлопчиком. Він завжди оправдовував чиїсь сподівання, чиїсь надії. Завжди боявся за наслідки. І ось він сидить з молодою жінкою і навіть не знає про що з нею говорити. Що ж це таке?

– А ви любите купатися? – раптом запитала дівчина – Ми могли б піти на пляж і позагорати. Чи може ви боїтеся, що вас там хтось може побачити?

«Хтось вас може побачити?» – ця фраза заставила Роана вийти зі свого, такого сонного стану.

– Та ні, не боюся. Якщо хочете…

Але дівчина перебила його.

– Якщо дозволите до мене звертатися на «ти», а то якось не зручно.

– Тоді до мене теж. Я ж іще не такий зовсім старий. Хоча… Хоча, що таке старість. Це не роки. Це стан душі.

– Вірно, Роане! Можна так звертатися?

Мужчина кивнув головою.

– Ну що ж, тоді підемо скупаємося. Я тільки забіжу до себе переодягнутися.

І вони пішли вулицею мило спілкуючись між собою.