Читати книгу - "ТaЄмнa СимфонІя, Yana Letta"

Ранок був тихим. Надто тихим. Навіть для села, де тиша звична, як молитва. Сіре небо нависало над дахами, а дерева, мов свідки чогось значущого, завмерли в очікуванні. Андрій прокинувся з передчуттям — не тривоги, не страху. Чогось іншого. Можливо, моменту, що вже стояв на порозі.

Філармонія ще спала, коли він туди прийшов. Марта вже була на місці. Вона стояла біля вікна сцени, дивилась у далечінь, не помічаючи, як її пальці нервово торкались краю футляра. Коли почула його кроки, лише злегка повернула голову, не промовивши ні слова.

— Ти готова? — спитав він, підійшовши ближче.

Вона кивнула. І цього було достатньо.

Вони не домовлялись, що саме гратимуть. Не відкривали нот. Просто сіли — вона зі скрипкою, він із фортепіано. І почали.

Мелодія народжувалась повільно. Наче дитина, яка вчиться ходити — нерівно, невпевнено, але з кожним кроком сильніше. Їхні звуки переплітались — то віддаляючись, то зближуючись. Це не була п’єса. Це була розмова. Відверта, без прикрас.

А потім — погляд.

Під час одного з пауз, коли її пальці ще торкались струн, а його зависли над клавішами, їхні очі зустрілись. Не як учня й учителя. Не як музикантів. Як двох людей, які щойно перестали ховатись.

У її погляді він побачив усе.

Вдячність. Але глибшу, ніж просто за допомогу з технікою. Там було прийняття. І тремтіння. І світло, яке не могло бути випадковим.

У цей момент йому більше не треба було нот. Не треба було музики. Бо очі Марти говорили мовою, яка звучала гучніше, ніж сцена.

І він відповів тим самим.

Вона перша відвела погляд. Але не тому, що злякалась. А тому, що цього вистачило.

Коли мелодія продовжилась, її звук змінився. Став теплішим. Упевненішим. І водночас вразливішим. Як серце, яке вперше дозволило собі битися не з обов’язку — а з любові.

Після завершення ніхто не аплодував. У філармонії не було публіки. Але обом здалось, що тиша після цього виконання була важливішою за всі овації, які вони могли отримати.

— Дякую, — прошепотіла вона, не встаючи.

— За що? — спитав він.

— За те, що навчив мене не боятись дивитись у вічі.

Він усміхнувся. І подумав: вона його не просто бачила. Вона — бачила в ньому себе.