Читати книгу - "ТaЄмнa СимфонІя, Yana Letta"

Вечір у Зелених Полях опустився мовчки, без попередження. Сонце, втомлене цілоденною боротьбою з хмарами, втекло за горизонт, залишивши небо сірим полотном, на якому не малювали зірки. Вулиці села вкрились тінями, а вікна будинків — жовтими плямами тепла, які виглядали майже фантастично серед прохолоди і осіннього вітру.

Марта сиділа в середині філармонії, на самому краю сцени, розгойдуючи ногами, як дитина, якій не дозволяють бігати. Перед нею лежали кілька розкритих нотних аркушів, зошит із почерком її батька, скрипка поруч — мов готова до виклику. Андрій стояв трохи осторонь, мовчазний, замислений. У руках — чашка з теплим чаєм, що швидко холонув.

— Якщо ми справді це зробимо, — мовила Марта, не повертаючи голови, — нам доведеться говорити з людьми. З місцевими, з тими, хто вже давно вирішив, що ця філармонія — мертва.

Андрій підійшов ближче, поставив чашку на край сцени, сів поруч.

— Якщо ми це зробимо, — відповів він, — ми матимемо шанс. Якщо не зробимо — залишимося в тіні. І все, що ми граємо, залишиться тут, між цими стінами.

Марта перевела на нього погляд. У її очах — суміш страху, азарту і болю.

— Я не звикла до сцени. Для мене навіть двоє слухачів — це вже виступ. А ти хочеш, щоб я грала для всього села?

— Ти вже граєш. Кожного разу, коли береш скрипку до рук. Просто ще не всі це чули.

Вона зітхнула, зсунула пальцями ноти, намагаючись упорядкувати хаос у голові. А він бачив, як її плечі напружені, як вона тримає себе на межі. Так, ніби кожен крок вперед — це танок над прірвою.

— У мене є ідея, — промовила несподівано. — Ми можемо зробити відкриту репетицію. Не концерт. Не виступ. Просто... відкрити двері. Хто прийде — той почує.

Андрій посміхнувся. Це було геніально. Просто. Щиро.

— Танцювати по краю — це теж мистецтво, — додав він.

Вона кивнула, поглянула на свою скрипку. Потім — на нього.

— Ти підеш зі мною на цю крайку?

— Я вже там, — відповів. — І знаєш, що? Там, над безоднею, насправді дуже чисте повітря.

Вони усміхнулись. Уперше — не напружено, не через біль, а як люди, які нарешті дозволили собі бути на одній сцені життя.

Цієї ночі вони залишились у філармонії довше, ніж зазвичай. Репетирували вдвох. Без публіки. Але з думкою — що незабаром ця музика перестане бути тільки їхньою.

І коли Марта, вже втомлена, сіла біля вікна, вона сказала:

— Якщо ми впадемо — то разом. Але якщо злетимо — також разом.

А Андрій подумав: "Це вже не падіння. Це — політ".