Читати книгу - "ТaЄмнa СимфонІя, Yana Letta"

На горищі філармонії Андрій знайшов стару шафу з пожовклими програмками, афішами, вирізками з газет. Усе це було акуратно складено в коробки з написами: “1983”, “Весна-89”, “Останній виступ маестро Павлюка”. Андрій, змахуючи пил із обкладинок, відчував, як з кожною сторінкою в його руках оживає інша епоха — епоха, коли ця будівля була наповнена глядачами, світлом і мріями.

Він сидів серед коробок, як серед привидів, і гортав папери, які давно втратили барви, але не втратили сенсу. Всі ці люди — піаністи, скрипалі, вокалісти, ансамблі — вже не грали тут. Дехто помер, дехто поїхав, дехто просто зник, розчинившись у звичайному житті. Їхні концерти були втрачені, як і той його самий — в останній день у Відні.

Він згадав той зал. Його називали “палацом музики”, з червоними оксамитовими сидіннями, дзеркальним куполом, під яким найменший звук ставав вічним. Там він мав зіграти свою нову авторську програму — симфонію, яку писав роками. І саме там усе розсипалося.

Спершу — технічна помилка, потім — втрата ритму, а далі — те, чого боявся найбільше: тиша. Повна, гнітюча, між фразами. Не тиша між нотами, а — порожнеча. І в тій тиші він почув власну поразку.

Тоді, після виступу, він ішов містом, що святкував ніч відкритих театрів, і відчував себе ніби примарою серед живих. Від тієї поразки він уже не повернувся на сцену. І навіть згадавши її — ще досі стискав кулаки.

Коли Марта зайшла до нього, він сидів навпочіпки, тримаючи програмку з афішею, де його ім’я було надруковане великими літерами: “Андрій Руденко — Маестро сучасності”.

— Це — ваше? — спитала вона, зупинившись біля дверей.

— Було, — відповів він, не підводячи погляду. — Але тепер це просто стара історія. І в ній — усе, чим я не хочу більше бути.

Вона підійшла ближче, взяла програмку в руки, розглядала її кілька секунд.

— Знаєш, — сказала тихо, — мій батько колись казав: найстрашніше — це не програти, а вирішити більше не грати.

Андрій гірко всміхнувся.

— Я не вирішив. Я просто зник.

— Але зараз ти знову тут. І знову граєш. Можливо, найважливіший концерт — не той, що в столиці. А той, що в селі, серед тиші.

Її слова, прості, але точні, влучили в саме серце. Бо це справді був концерт. Кожен день із нею, кожна репетиція, кожна тиша між ними — усе це звучало в ньому.

— У мене ще залишились нотні записи тієї симфонії, — сказав він. — Можливо, колись я наважусь завершити її.

Марта не відповіла. Лише сіла поруч, і разом вони почали розкладати старі програмки на підлозі, як крихкі частинки давно втраченого світу. Але вже без жалю. Бо минуле — не обов’язково має бути тягарем. Іноді воно — лише передмова до справжньої історії.