Читати книгу - "ТaЄмнa СимфонІя, Yana Letta"

Марта завжди носила маску. Не фізичну — внутрішню, тонку, майже невидиму, але настільки звичну, що навіть сама вона перестала її помічати. Зовні вона була стримана, точна, впевнена в кожному русі смичка. В її кроках було рішення, у голосі — незалежність. Але Андрій, все більше вивчаючи її присутність, бачив інше.

Він бачив, як вона стискала пальці, коли не могла взяти ідеальний звук. Як дивилася в порожнечу після виступу. Як іноді сиділа сама в залі після репетиції — не тому, що чекала когось, а тому що не знала, куди йти далі.

Цього дня вони не грали. Просто сиділи у філармонії — старій, тихій, мов покинутий храм. Андрій розповідав про один із своїх останніх гастрольних турів у Японії. Розповідав не як переможець, не як зірка, а як втомлена людина, якій колись аплодували стоячи, але яка втратила здатність чути справжнє у власній музиці.

Марта слухала. Не перебивала, не кивала — просто була. І в цій її присутності було щось цінніше, ніж будь-яке слово.

— У мене була звичка, — сказав Андрій. — Після кожного концерту я сідав у номері готелю, знімав костюм, клав скрипку на стіл і запалював свічку. Не знаю чому. Можливо, щоб згадати, що я — живий. Що є світло не від софітів, а справжнє. Примарне. І чесне.

Марта на мить заплющила очі. Її постава змінилася — плечі злегка опустились, руки зсунулися ближче до грудей.

— Моя маска — не від світу, — сказала тихо. — Вона — від себе. Я боюсь, що як тільки її зняти, я побачу… порожнечу. Ту саму, яку мені в дитинстві вклеїли між ребрами.

Андрій мовчав. Потім, не роздумуючи, підвівся, підійшов до освітленої частини сцени, де пробивалось сонячне світло, і жестом запросив її до себе.

— Ходімо. Без маски. Зіграємо те, що не вписується у зошити. Не про техніку. Про нас.

Марта довго не рухалась. Але потім піднялась і встала поруч. Вперше без ноти, без плану. Вона піднесла скрипку — руки трохи тремтіли. І саме цей тремт був справжнім.

Вони почали грати — не дивлячись одне на одного. Але кожен звук, кожен подих між нотами був мовою, якої не вчать у школах. Вони говорили болем. Але цей біль вже не ховався. Він звучав. І тому — зцілював.

Коли вони закінчили, філармонія була тиха, але повна.

А Марта, опустивши інструмент, нарешті усміхнулася. Не широко. Не яскраво. Але по-справжньому.
І Андрій зрозумів: її маска дала тріщину. І те, що просвічувалось крізь неї — було прекрасним.