Читати книгу - "Ухилянт у Канаді, Григорій Іванович Лешченко"

третій рік постійно знаходиться в стресовій ситуації. Важко роками жити в негативі. Ми боїмося, що зять, ось – ось, зламається та остаточно втратить віру в себе. Зять прокидається й бореться з небажанням іти на роботу і зранку ходить, як наче його вестимуть на розстріл. Зятя напружує, що в Канаді доводиться працювати заради виживання з туманними перспективами, а не як у Києві, де ходив на роботу лише для того, щоб насолоджуватися життям та відчувати себе якоюсь особливою успішною людиною, столичною штучкою, з великим майбутнім, котрій усі заздрять.

Канада не винна. Коли у всіх тут виходить, а у вас ні, то причина не в країні. Зять перетворює перебування в Канаді на життєву трагедію. Багато українців не дуже розуміють чому таке з ним сталося, бо закотили рукава і працюють у робочі й вихідні дні, в робочі й післяробочі години або вже за кілька останніх років знайшли таку роботу, що їм вистачає зароблених грошей і вже так не напружуються. Іммігранти збудували країну, яку хотіли. Держава поки що прекрасно функціонує. Канада - країна можливостей для працьовитих і підприємливих людей, які згодні грати за її правилами, а більшість українці саме і є такими.

Коли на недільному богослужінні в українській церкві бачу лише успішних роботящих людей, то здається, що ми єдина сім’я, яка не зуміла вписатися в робочий ритм Канади й налагодити своє життя в цій країні трударів, та лише мучимося, тож чим раніше повернемося в Україну, тим краще для нас. Зять, крім хрестин сина за наполяганням сім’ї в українській церкві, більше ніколи не заходив до соборів: сидить в авто біля церкви або їде у своїх справах доки не закінчення богослужіння, щоб нас відвезти додому. В українській церкві я не бачу нещасливих облич, а на свята, взагалі, всі сяють. Українці полюбили Канаду буквально за все. Рятують місцеву економіку, добросовісно трудяться, відкривають бізнеси, сплачують податки. Українців хвалять і канадці, й уряд. Усі нещасні й незадоволені українці покинули Канаду?

Хоч я нещодавно на дитячому майданчику зустрів молоде подружжя з донечкою, яке, щоб врятувати чоловіка від мобілізації в Україні приїхало до Канади. У чоловіка теж не дуже виходить з роботою: наразі він безробітний і сім’я живе на гроші з кредитної банківської картки. Молоді батьки в розпачі. Обоє височезні й це ще більше підкреслює їхню худорлявість. Я хотів надати їм список «фудбанків» і пунктів, де можна отримати їжу, які є в Інтернеті, але подружжя переконували мене, що з їжею у них все в порядку і вони просто на дієтах. Я їм і не повірив. Мовляв, це все тимчасові труднощі й усе в них наладиться. Дай то Бог!

Як тільки у 2014 році почала розгортатися війна росії проти України, зять почав мріяти іммігрувати до Канади й жити в одній з найрозвиненіших, найбезпечніших та спокійних країн світу. До Канади хотів поїхати через свої величезні амбіції та гординю, бо думав, що Україна винна в тому, що не зумів повністю реалізувати себе та не став великим босом і мільйонером? Як і в багатьох українців, уявлення зятя про Північну Америку сформували голлівудські кінофільми, гарні картинки і рекламні ролики, які показують, що в багатій і чарівній країні Канаді легко здійснюються всі ваші бажання, гроші сиплються на голову і ви не встигаєте їх витрачати або тут сади, де замість листя – грошові купюри – заходь і бери доларів скільки потрібно.

Ні зять, ні ми не готові були до життя в Канаді. Хоча чимало українців були підготовлені. Мали родичів, до яких прислухалися. Самі в усьому розібралися. Приїхали без рожевих окулярів. Не сподівалися на легке життя в казковій країні. Мали гроші, потрібні зв’язки чи конкретні плани щодо свого невеличкого бізнесу або ким вони тут працюватимуть і як житимуть. Були готові трудитися день і ніч, щоб утримувати свої сім’ї. І для підготовлених українців не було в Канаді вже ніяких особливих розчарувань чи несподіванок.

Приїхав до Канади – знімай корону з голови. Не бери приклад з мого зятя, який уже 3-й рік ніяк не може розпрощатися зі своїм вигаданим славним минулим. Може зятю варто зняти корону й заховати її в найдальшій шухляді й нікому не показувати. Чи корона приросла намертво? Рано чи пізно Канада зіб’є з вас корону разом з гонором, але може бути боляче.

У перший рік війни підтримка українців в Канаді була величезною, підсиленою медіа, багато українців скористалося пропозиціями місцевих безплатно пожити в їх помешканнях, але потім настала втома від підтримки, як сказав земляк, «мода минула», українці в очах канадців стали такими, як інші приїжджі. Так влаштований цей світ. Ловіть момент, який дає Доля! І чимало українців цей момент піймали: знайшли гарні місця роботи, дешеву оренду. Українці не бояться переїздити в інші провінції, де більше можливостей влаштувати своє життя. Покинули все, не таке вже й погане, - і переїхали туди, де можливостей ще більше!       Найкраще серед українців влаштувалися підприємці, які відкрили бізнес у Канаді. Подружжя українців займається бізнесом, на двох зі своєю собачкою заробляють по 250 тисяч, з яких 100 інвестують і ні в чому собі не відмовляють. Чим менші очікування – тим більше приємних несподіванок!

Трудяги - українці, які до переїзду в Канаду по CUAET працювали на будівництві в Європі, взагалі, не мали ніяких завищених уявлень та казкових мрій про Канаду, як мій зять. Період адаптації у трудяг, як і в азійських іммігрантів, які й не сподівалися, що тут буде так добре, відбувся миттєво. Без розчарувань. Задоволені: тут ту саму роботу виконувати легше, бо не так підганяють, як європейці, та й платять більше. Було б ще краще аби вдалося потрапити на будівництво до США, бо там зарплати найвищі. Українці, які нині приїздять до Канади, вже без рожевих окулярів, серйозно налаштовані. Роботяги можуть і рік працювати без вихідних, які вважають поганими днями, бо за них їм не платять. Нечутливі товстошкірі матеріальні люди дуже швидко прилаштовуються до Канади. Чим менше у вас духовності і зв’язків з Україною, тим вам легше в Канаді. І як би вас не дурили чи відносилися, вам це за великим рахунком, як кажуть земляки - роботяги, - «по цимбалах, фіолетово»!

Ми їхали в Канаду пересидіти війну, а от зять хотів залишитися тут назавжди. У перші місці зять так захопився з’ясуванням стосунків з роботодавцями, що й забув: сюди приїхав, щоб отримати паспорт Канади, а не підіймати повстання в