Читати книгу - "Карбід"

— Ага, хуятим! — спохмурнів Ичі. — Ви мене тут не дуріть. Я думав, ми компаньйони, а ви за старе. Мене в дитинстві тато вже пробував так заохотити квасолю лущити: ти, казав, синку, чисти, там у кожному відрі є стручок з цукерками! Я перелущив тоді сім відер, пальці до крові стер, а замість цукерків — залупа! Так що везіть пальне, почнемо по-серйозному працювати, а то ми й до зими лопатою тут не впораємось!

Довелося таки компаньйонам заправити екскаватор, після чого робота й справді пішла не до порівняння швидше. Невдовзі яма на центральній площі Ведмедева сягнула триметрової глибини. Тепер мав початися другий етап робіт: над ямою слід було поставити навіс із ринвами, щоб жоден дощ не залив і таким чином не завалив майбутній тунель. За це завдання взялись утрьох Ичі, Ікар і Геній Карпат, а Тису була відведена роль постачальника обідів, які готувала для всіх Марічка. П'ятий з «компанії ентузіастів», міський голова Золтан Барток, тим часом відлучився з міста у відпустку.

За кілька днів під дубом виріс добротний навіс у формі чотирикутної парасольки, з усіх боків підперезаний бляшаними ринвами для стоку дощової води. Нарешті, вже в другій половині червня, майже через місяць після початку робіт, почалася ключова третя фаза проекту, про яку жителі Ведмедева не повинні були дізнатися: копання по горизонталі. Зорієнтувавшись за шпилем церкви, Ичі рушив поволі у потрібному напрямку. Оскільки порода й далі була міцною, а швидкість копання лопатою смішною, довелося провести в яму електричну лінію, до якої гробар підключив відбійний молоток з товстим наконечником. Ичі втискав молоток у землю, той її дробив і обвалював, залишалося тільки накидати її у відро, щоб потім драбиною винести нагору, до вантажівки.

Але носіння драбиною знову сповільнювало роботу. Тунель, попри всі нарікання й обурення Ікара та Генія Карпат, потребував нового механізму: пристрою, яким було б зручно і швидко піднімати на поверхню вириту землю. Пристрій обрали найдешевший: до гілки дуба прикріпили колесо, через яке перекинули канат. Ичі до одного його кінця прив'язував відро, а за другий тягнув, піднімаючи таким чином вантаж нагору. Коли ж той опинявся над поверхнею землі, гробар чіпляв свій кінець каната за спеціально забитий у дно гак, після чого піднімався нагору драбиною і висипав землю у вантажівку. Робота йшла б швидше, якби хтось інший приймав відра і висипав їх, але після короткої наради було вирішено, що залучати ще одного робітника буде небезпечно: може розбовкати — і тоді епохальному проекту кінець.

Незважаючи на всю примітивність праці, тунель усе ж розростався. Тепер вантажівка від'їжджала — для конспірації щоразу на іншу околицю — кожного дня. Здається, це стало можливим ще й тому, що Ичі нарешті пройнявся ідеєю, а робота почала приносити йому задоволення. Ще б пак: уже наприкінці червня тунель просунувся метрів на десять, набуваючи розмаху й вимагаючи подальших новацій. Раз на три дні Ичі прокладав підземну електричну лінію, щоб живити відбійний молоток і підвісний ліхтар. Це було творіння його рук — і після банальних могил від цього перехоплювало подих. Тунель тепер скидався на шахту, почав видовжуватися, а кожен рух гробаря досяг машинальної досконалості й абсолютної ефективності.

З кожним новим ударом молотка, піднятою лопатою й винесеним відром Ичі все більше розпирало від гордості; він собі здавався титаном, який довбає незворушну скелю — і та піддається, слухається його рук, змінює свою форму під його натиском. У голові гробаря зринали все нові й нові порівняння, екзальтованість яких зашкалювала, але які йому було важко висловити, бо не мав — як інший мрійник, Тис — доброї освіти, та ще й був закритим у собі мовчуном. Тільки вперед і вперед заглиблювалася його постать у сирому, прохолодному просторі тунелю; це була територія його самотності й перша справді творча, можливо, найголовніша в житті праця.

Що тунель пройшов уже через усю площу Миру й сягнув її краю, Ичі зрозумів, коли під час роботи наштовхнувся відбійним молотком на щось дуже тверде й монолітне — це був підмурок храму. «Як добре, що ми все врахували, й наш тунель пройде під церквою, а то могли б узяти зависоко і впертися просто в фундамент», — самовдоволено усміхнувся гробар і натиснув на курок молотка. Той почав дробити, заглиблюючись у землю під каменем. Ра-а-а-аз — і перше відро наповнене, два-а-а-а-а-а — друге відро готове, три-и-и-и-и — і в очах Ичі раптово потемніло, ніздрі забило глиною й пилом, а груди придавило пекельно важким тягарем, немов ціла церква впала й покарала гробаря за таке зухвале святотатство.

Розділ восьмий,

в якому горе й нічого, крім горя

Сонце вже добряче перевалило за свій обідній поріг, коли на площі Миру у центрі Ведмедева з'явився Тис із великим термосом, у якому він щодня носив гробареві обід. Учитель мав свій ключ від замка, на який було зачинено огорожу навколо майбутнього фонтана, тож конспіративно оглянувся, швидко відчинив і проник на будівельний майданчик. Поставив на стіл під навісом термос, а сам підійшов до драбини, нахилився й крикнув: «Пора їсти, виходь, пампушки з борщем чекають!». Знизу відповіла тиша. Тис крикнув ще раз, але так само безрезультатно. «Аго-о-о-ов!», — з усіх сил рявкнув Тис, але Ичі знову не озвався. «Хех-хех, мабуть, тунель уже настільки довгий, що нічого й не чутно», — задоволено сплюнув і потер долоні автор ідеї фонтана, після чого неоковирно перекинув ногу через драбину й поліз униз за товаришем.

Тунель і справді вже справляв враження: три метри довелося спускатися довгою драбиною вниз, а потім зяяла чорна пустка українського шляху в Європу. Тис не був усередині проходу вже майже два тижні, оскільки його роль тепер звелася лише до постачання обідів, тож і не здивувався, що в тунелі було темно. Вийняв з