Читати книгу - "Ірка Хортиця приймає виклик"

Намагаючись потягнути' час, Ірка засунула руку до кишені. Й одразу ж два прохолодних прямокутники цупкого гладкого паперу ковзнули їй назустріч! Це ж бабусині карти! Здається, було якесь підходяще замовляння… Хоча Ірка пам’ятала не всі слова. Щось там «побачено», щось «отримано», «не писано, але ж читано». Добре, у ході справи вигадає, аби ритм підтримати. Як же почати…

— Не гадано — та побачено (здається правильно! або ж ні?). Не бажано — та отримано (здається, тут було якось інакше, але хай буде так, усе одно в зошит не подивишся!). Не писано, але ж читано. Приглядайся, роздивляйся, чого сам боїшся, — жахайся… — (ох і багато різних жахів у тексті вийшло!).

Але замовляння спрацювало. У Ірки в руках опинилися два цупких білих конверти! І Агата Станіславівна відразу ж нетерпляче вихопила їх у дівчинки. Глянула на адреси:

— Та це ж нам! Вони адресовані нам! — здивовано вигукнула вона.

— Огидні діти! Чому ви не принесли їх раніше?! Я так і знала, що вам не можна довіряти! — процідила Ірина Петрівна, хапаючи свій.

Гострі наманікюрені нігтики розпороли папір, витягуючи аркуші послань. Обидві пані почали жадібно читати текст… Їхні очі розширювалися… А обличчя за якусь мить спотворились однаковими гримасами жаху.

— Він не міг… Він не міг дізнатися! — побілілими губами прошепотіла Агата Станіславівна. — Не міг, ні! — відчайдушно закричала вона.

Їй в унісон лунав такий самий несамовитий крик Ірини Петрівни:

— Як він дізнався? Як?

Обидві пані круто розвернулися й, шкопиртаючи на високих підборах, помчали до приймальні Іващенка. Діти й майор, не змовляючись, побігли за ними. Навіжена кавалькада проскакала повз приголомшену секретарку й увірвалася до кабінету Іващенка. Здивований бізнесмен звів голову.

— Це не я! Володю, Володимире Георгійовичу, пане Іващенку, це не я! — вимахуючи листом, налетіла на нього красуня Агата. — Не знаю, звідки ти… тобто ви це взяли, але це не я, правда! Це не я телефоную вашій дівчині! Я їй ніколи не телефонувала! І гидотою її не називала, і не казала, щоб вона забралася з вашого будинку!

— Це не я! — з другого боку кричала Ірина Петрівна. — Це не я стерла на вашому комп’ютері урядовий лист! Я взагалі не чіпала вашого комп’ютера! І мера з днем народження не я забула привітати!

— Ви забули привітати мера? — розгублено перепитав Іващенко. І раптом осатаніло прогарчав: — Мера не привітали з днем народження? Та ви хоч розумієте… — він осікся. — Який урядовий лист? Звідки ви… — Перевів він погляд на Агату. — Ти! Отже, це ти тероризуєш мою дівчину? Це через тебе вона боїться виходити на вулицю?

Агата заволала щось незрозуміле чи то про свою любов до компанії, чи то до самого Іващенка, а Ірина Петрівна тупо повторювала, що це не вона, що вона не хотіла…

— Охоронець від нас шарахається, Серьога у своєму комп’ютерному відділкові дрижить від жаху, собачки теж, не кажучи вже про цих… — Тетянка кивнула на панянок, що причитали біля столу Іващенка. — Нічого не знайшли, проте на корпорацію такого страху нагнали…

— Страху? — схаменулася Ірка. — Точно, страху! Я зрозуміла! Я ж замовляння переробила! Випадково! Агата боялася, що Іващенко дізнається про дзвінки, а Ірина — що він викриє її помилки! Саме це вони й прочитали в моїх листах. Те, чого найдужче боялися! Кажеш, ми страху навели? Hi-і, це ще не страх! От зараз буде справжнісінький страх! — Неначе ковбой пістолет, Ірка вихопила з кишені стару колоду карт. — Ти, здається, хотіла півмільйона заробити? У нас іще є всі шанси! Якщо тут хоч хтось знає про зниклі гроші, він напевно дуже боїться викриття! — І відьма пустила колоду віялом.

Яскраві кольорові картинки, легко пурхаючи, закружляли по кабінету й строкатою зграйкою вилетіли за двері.

— За ними! — скомандувала Ірка.

Друзі кинулися до приймальні. За столом, тримаючи в руках розпечатаний білий конверт, сиділа секретарка й заливалася сльозами. Побачивши Іващенка, що визирнув із кабінету, вона схопилася й, витріщившись на нього мокрими, червоними очима, закричала:

— Не звільняйте мене, Володимире Георгійовичу! Я ж добре працюю!

— Так, із нею все зрозуміло, — діловито повідомила Ірка й вихопила конверт із рук секретарки. — Володимир Георгійович не збирається вас звільняти, правда, Володимире Георгійовичу?

— Але ж лист… — шмигнула носом жінка.

— Не було ніякого листа, — бубнова шістка повернулася до кишені Ірчиних джинсів. — Листи забираємо назад, усе-таки це бабусині карти, — веліла відьма й висмикнула ручку зі стаканчика на секретарському столі. —  На, Тетянко, записувати будеш, а то ми в їхніх страхах скоро заплутаємось.

Вони вискочили до коридору. Позаду важко загупали черевики, Ментівський Вовкулака мчав слідом.

Карти понеслися вздовж коридору й по одній шмигнули під двері відділків. І за дверима миттю зчинилося справжнє пекло:

— Я не губила ніяких накладних, не губила, не губила! — кричав верескливий жіночий голос. — Гляньте, ну гляньте ж, у мене все записано!

— Не те! — сказала Ірка й кинулася до наступних дверей. Ті миттю прочинилися, гепнувши Ірку по лобові.

Високий чоловік у дуже дорогому костюмі вибіг зі свого кабінету й підскочив до майора, розмахуючи розірваним конвертом. У такт цьому розмахуванню великий рубін на його обручці розкидав довкола себе темно-криваві іскри.

— Я бідна людина, пане майоре! Я справді не можу утримувати дітей! Ну то й що, що вони мої,— у мене немає на них грошей! Зрештою, вони вже зовсім дорослі: одному дев’ять, другому взагалі тринадцять. І мають самі заробляти, а не сидіти на шиї в нещасного, майже жебрака батька! І я не розумію, чому міліція підтримує їхнє здирство! Так, я не з’явився на судове засідання, ну то й що? Я дуже зайнятий, заробляю гроші тяжкою працею! І жодним дітям віддавати їх не збираюся! То чому мене шукають, чому переслідують?

Тетянка з огидою скривилася. А вона ще думала, що тільки Ірці так не пощастило з батьками: позбулися дитини, як непотрібного тягаря, та й по всьому! І ось вам, будь ласка, такий самий екземпляр! На мить їй навіть стало зле: вона уявила, як її власний, рідний і коханий татко готовий так само улесливо скімлити лише задля того, аби заощадити гроші на своїй дочці! І раптом піймала на собі погляд нещасного прохача.

Учепившися в комір майорового мундира, чоловік продовжував скімлити