Читати книгу - "Обитель героїв"

— Внучка вона моя… А чому ви запитуєте? Ви її знаєте, Лайзочку?

— На жаль, не маємо честі, — граф перехопив ініціативу. — Але, здається, всіх нас привели сюди схожі обставини. Ви, пані, теж одержали листа?

— А ви звідки знаєте?

Барон двозначно розвів руками.

Найкраща відповідь у його становищі.

У номері на Конрада чекала депеша. Глава Всевидющого Приказу, прокуратор Вільгельм Цимбал запрошував барона завтра, на восьму ранку, на чашку гарячого молока. І не в Приказ, а на приватну заміську віллу. Карету мали подати до входу в готель на початку восьмої.

«Ось тобі, бабусю, й вихідний!» — подумав барон, невлад згадавши пані Аглаю Вертенну.

* * *

Вілла прокуратора Цимбала була збудована у стилі еклект-класицизму. Знавці захоплювалися, естети цокали язиками, «доброзичливці» підраховували, скільки бінаров з державної скарбниці… Але підраховували нишком: Вільгельм Цимбал не заохочував увагу суспільства до свого приватного життя. Запитання, що починаються сакраментальним «А чи може чесна людина…», повинні враховувати головний аргумент: якщо другого короля підряд влаштовує прокураторське уявлення про честь і можливості людини, значить, так і мусить бути.

Далі — тиша.

Колеса карети зашелестіли по гравію доріжки. Об’їхавши газон, над яким третє століття підряд трудилися кращі стригалі Реттії — віллу Цимбал перекупив у Гнея Лукулла Костреця, вельможі, що розорився, багато в чому заради цього газону — агітатор осадив коней біля парадного під’їзду.

— Приїхали, ваша світлосте!

Тротуар облямовували кущі самшиту й розмарину. Від квітника, розбитого перед криптопортиком, долинав аромат пізніх фіалок. У супроводі дворецького, вишуканого, як кручені вежі Чуриха, і загадкового анітрохи не менш, Конрад зійшов мармуровими сходами, оминув простий, зі смаком обставлений атріум і рушив круглим коридором, що оперізував віллу. Праворуч коридор обгороджувала колонада. Потрійні пучки тонких гладких колон зі скульптурними капітелями, з яких проростали нервюри підпружних арок і риштовань напівциркульних склепінь перекриття, завжди викликали в барона замилування. Ні, не пишнотою тутешньої архітектури, а власною працьовитістю — розкриття широко відомої «Справи про зодчого Труцидаторе і кривавий шнурок» багато в чому завдячувало годинам, проведеним у скрипторіях Ліги Махінаторів. Нудило від усіх цих пілонів, пілястрів і архівольтів, а «облямівка зубчаста прорізна орнаментальна» викликала внутрішнє здригання.

— Сюди, прошу вас…

Дворецький вказав на вхід до терм, розміщених у прибудові — окремому будинку, увінчаному куполом. Увійти в терми можна було й знадвору, але, напевне, сьогоднішній ранок налаштовував на конспірацію. Хоча про яку конспірацію може йтися на віллі прокуратора, де зайві очі давно заплющилися навіки? Або інакше: про яку конспірацію можна говорити в блискучій Реттії, де будь-яке «апчхи» стає надбанням мас раніше, ніж людина втреться хусткою?

Так і живемо, у єдності протилежностей.

— Пан прокуратор чекає. Ви зволите роздягтися?

Заходити до терм одягненим? Серед голих щиколоток, сідниць, животів і спин бути символом манірності? Ні, Конрад рішуче не бажав виставляти себе на посміховисько. Хто б не зібрався раннього ранку в гостях у Вільгельма Цимбала, бажаючи зануритися в басейн і розімліти у парильні — ці люди знали, що роблять і навіщо. Навіть якщо їм просто спало на думку влаштувати годинку дружніх викриттів.

Жестом відіславши дворецького й відмовившись від допомоги слуг, барон роздягся в тісному аподитерії, загорнувся у махровий рушник і безтрепетно ступив на прийом до начальства.

— Доброго здоров’я попарившись, панове!

— Конні! Який я радий тебе бачити! — господар будинку всіх зустрічав цією улюбленою фразою. Навіть державних злочинців, приведених на допит у кайданах. — Хочеш вина? Мені привезли дивовижний аморетійський трокенберг…

— О ні, Віль, — обер-квізитор відразу прийняв запропонований тон. Уміння тонкими фібрами душі відчути настрій вищої за званням особи та підхопити його — запорука кар’єри. Цинічно? Так, але не занадто. Особливо, якщо в приватних бесідах ти й прокуратор Цимбал давно облишили казенне титулування. — Ти ж знаєш, я зранку не п’ю. Хіба що соснівцевий морс…

— А серце не заженеш?

— На моє серце ще не виріс настільки колючий соснівець. Які наші літа?

Вільгельм Цимбал розреготався у відповідь. Він був однолітком барона, але виглядав набагато старшим. Рано роздобрішав та облисів, обличчям мав зморшкувате, як печене яблуко. Відростив із залишків волосся на потилиці ріденький хвостик і незмінно збирав його в чорну торбинку з шовку, тому нагадував спритну мавпочку. Таких безневинних звірят носять на плечі мандрівні шаржери, пропонуючи бажаючим спільний портрет: «Щоб відтінити цією потворою природну красу замовника!»

І в усій Реттії заледве знайдеться десяток драконів небезпечніших за мавпочку, що очолила Всевидющий Приказ.

— Агов, хто там! Морсу моєму другові!

Келих з морсом виник на столику перед бароном. Матеріалізувався у запітнілому бокалі з блакитнуватим відливом. Зверху плавала зморщена ягідка. Якщо вірити аптекарям, ягоди соснівцю рятували від задишки — і тому жартома рекомендувалися співробітникам Всевидющого Приказу. Барон давно прийняв цей жарт і полюбив морс зі своєрідним смаком. Тим більше, що морс поліпшував апетит.

— Дякую, пане Кольраун.

Бойовий маг трону Просперо Кольраун, що ніжився в басейні з лікувальними грязями, — це він відгукнувся рухом брови на заклик «агов, хто там!» — ще раз ворухнув бровою. Мовляв, немає за що. Свої люди: я вам келих морсу, ви мені кого-небудь заарештуєте. Цей атлет, як і всі послідовники Нихонової школи, більшу частину життя проводив у байдикуванні, уникаючи зайвих рухів. Зате поодинокі спалахи його активності, як правило, супроводилися катаклізмами, стихійними лихами та скороченням чисельності населення.

Присівши за столик і сьорбнувши морсу, барон подумав, що збори в термах нагадують йому інші збори в подібній обстановці. Пригадується, це спричинило знамениту дуель, куди масштабнішу, аніж дурний двобій з корнетиком. Сім років тому Конрад фон Шмуц і прокуратор Цимбал ніжилися в термах Кара-Калли, коли Просперо Кольраун посварився зі своїм другом, капітаном лейб-варти Рудольфом Штернбладом. Зараз капітан лежав на тапчані долілиць, віддавши кволе тіло на поталу масажистові, глухому як пень — щоб був байдужий до стогонів підопічного й не дослухався до бесід знатних осіб.

Той, хто бачив Штернблада під Вернською цитаделлю, міг би підтвердити: капітан так самісінько блаженно охав біля Совиної брами, заколюючи шостого підряд трольха-воротаря.

Антонін Тератолог, коронний друнґарій Департаменту Монаршої Безпеки — у народі, пошепки, «Дамба» — теж був присутній тоді в Кара-Каллі. Великий Сліпий, прозваний так за байдужість до будь-яких справ і занять, крім захисту царственної особи від зазіхань зловмисників, — цієї миті Антонін байдуже стругав яблуко мініатюрним ножичком і складав скибочки на блюдце, впереміш із родзинками.

Виходив гарний орнамент у стилі «делірій».

Зате лейб-малефактора, старого Серафима Нексуса, не було в лазні під