Читати книгу - "Зобразіть мені рай"

Щось у тоні «кармінового» було таке, завдяки чому нейтральні слова втіхи прозвучали незвично: наче він сам твердо вірив у сказане.

— Але тільки, — провадив далі «чаклун», — будьте обережні. Тому що… — він зробив паузу, вибив пальцями якийсь неприємний ритм. — Ви ж знаєте, що про мене кажуть? Про культ вуду і все таке.

— Так, але я ніколи не думав… — поквапився запевнити його Євген Федотович.

— Даремно, — урвав «карміновий». — Я ж справді практикуючий унган. — Він вичікувально подивився на Бджілька, але Бджілко ніяк на цю звістку не відреагував. Бджілько не знав, хто такі унгани, він просто вирішив, що неправильно розібрав англійське слово, вимовлене співбесідником. — Тому, — продовжив «карміновий», — я хочу вас попередити. Сильні бажання притягають об'єкт жаги. У вас ніколи не бувало таке, щоб ви пригадали людину, з якою давно не бачились, а наступного дня чи навіть за годину несподівано взяли та зустріли?

Бджілько знизав плечима: всяке траплялося, але він, узагалі-то, майже не згадував про тих, із ким давно не бачився. Навіщо?

— Ну, а якщо вам чогось раптом дуже сильно кортіло — по-справжньому, до нестями?

Євген Федотович здригнувся: так, було! Кортіло Людку Стеценко з паралельного класу — от саме шалено, до нестями!

Щоправда, закінчилася ця історія, як слід було чекати, сміхом та кпинами, ледве він обмовився про те, що «випадково» має два квитка в кіно.

А ще в Америку дуже кортіло потрапити — от, потрапив.

— Про що я вам і кажу, — закивав «карміновий». — Наші бажання мають властивість матеріалізуватися. Точніше, впорядковувати подієвий вектор таким чином, щоб ланцюжок немовби-випадковостей приводив до бажаного результату.

Тут уже Євген Федотович помітно затужив. Англійську, повторюю, він знав не блискуче, «добридень», «як ся маєте» і «передайте мені он того лобстера» ще міг із себе видобути, але вести розмови на відстороненішу тему здатен не був. Унган це збагнув і пригальмував.

— Словом, ваше бажання — наче дезодорант. Чим воно сильніше, тим сильніший від вас запах. Звичайна людина вашу жагу не помітить, хіба в крайньому випадку. А от ті, хто володіє силою, неодмінно це відчують.

— Як ви, — почав здогадуватися Бджілько.

— Як я, — легко погодився унган. — Але я — не із найсильніших, ті не лише вашу жагу внюхають, але і її спрямованість. А потім візьмуть та й скористаються цим. Робота із силою, знаєте, на долю погано впливає. Бог не фраєр, його не обдуриш. Після деяких ритуалів чиститись треба ґрунтовно — і не завжди від бруду можна отак просто позбавитись. От і беруть якийсь предмет — окуляри, портсигар, гаманець із грошима — скидають у нього бруд і лишають десь у людному місці. Причому неодмінно так, щоби ніхто не звернув уваги на того, хто клав. Той, хто підбере річ, разом із нею і весь бруд візьме собі. Але тут багато тонкощів, наприклад, чим більший і глейкіший бруд, тим більш коштовну річ треба викидати. Та й просто так її першому-ліпшому не віддаси. Прості люди бачити, звичайно, не можуть, але відчувають, якщо щось не так. Гаманець може пролежати на вулиці години, і ніхто його не візьме, просто обходитимуть, не помічаючи або роблячи вигляд, що не помічають. А для такого, як ви, — для людини, охопленої жагою, — простіше підібрати потрібну річ. Жага засліплює, притуплює відчуття, заважає впізнати небезпеку. Тому я попереджаю вас: будьте обережним.

І тут, як і має бути в подібних історіях, у «кармінового» задзеленчала мобілка. Унган вибачився і вийшов, пояснюючи комусь у слухавку, що «Аптека Мільйон Доларів» зовсім не там, що туди треба було йти іншим шляхом, він же розповідав, як саме…

Євген Федотович ще якийсь час посидів у кав'ярні, а потім вирушив додому. Наступного ранку він геть забув про дивну зустріч і про попередження «чаклуна».

А ще за два дні Бджілько знайшов валізку.

Є в Нью-Йорку таке місце — Рокфеллер-Центр. Там розташована ціла мережа ресторанів, кав'ярень, найрізноманітніших магазинів; частина з них — у спеціальних підземних тонелях, що називаються Катакомби, частина — над землею. Крім усього іншого, в Рокфеллер-Цнтрі працює платна ковзанка. Навпроти ковзанки встановлено восьмитонну статую Прометея. Її основу виконано у вигляді скелі, сам Прометей — кучерявий безбородий чоловік дивиться згори вниз і здійняв праву руку, в якій б'ється полум'я вкраденого вогню. Статую обіймає кільце із зображеними на ньому знаками зодіаку (символізуючи, певно, небо, а скеля — землю).

Рокфеллер-Центр — місце людне, тому Євген Федотович часто заходив сюди, плекаючи надію відшукати свій вимріяний мільйон у валізці.

Того для Бджілько здійснив уже прогулянку-інспекцію одним зі своїх звичайних маршрутів, перекусив у Катакомбах і тепер крокував, неуважно поглядаючи навсебіч і ні про що таке не думаючи. Навіть про свою ідею фікс забув: у блаженній утісі він насолоджувався миттю і не думав про завтрашній день.

Прямував він уздовж згаданої ковзанки, саме під Прометеєм. Євген Федотович трохи постояв, спостерігаючи за тими, хто катався, але щось, якась неправильність, відволікала його.

Спершу Бджілько не зрозумів, чому погляд його вперто силкується перескочити із симпатичних дівчат-фігуристок на перехожих, що крокували повз ковзанки. Причина була не в дівчатах (прегарні! дивився б, не відриваючись!) і не в самих перехожих (звичайні люди), причина була в тому… Так, у тому, як поводилися перехожі. Кожен із них поспішав кудись чи просто прогулювався, але опинившись під Прометеєм, раптом звертав, на крок-півкроку відхилявся в бік — і далі прямував собі, немов би нічого й не сталося.

«Наче здохлий голуб валяється», — подумав Бджілько.

Але він знав: пильні сміттярі давно помітили б пташку і прибрали з тротуару.

Не дуже розуміючи, навіщо, Євген Федотович усе-таки вирішив подивитися, що ж там лежить. Це була не гультяйська цікавість, а швидше сила того штибу, що змушує кролика лізти в рідну нору — хай навіть із неї відчутно тхне змією.

Першої миті Бджілько… не побачив анічогісінько! Так, люди обходили певний участок доріжки, але він був порожній. Щоправда, сонце, яке зависло над Рокфеллер-Центром, світило Прометеєві в спину і кидало тінь від руки статуї саме на те місце, яке обходили