Читати книгу - "Кульбабове вино"

— Хочете морозива? — гукнула до них місіс Бентлі. — Ідіть сюди!

Візок зупинився, і місіс Бентлі заплатила за три порції льодовикової доби. Набравши у роти солодкого снігу, дітлахи подякували і швидкими поглядами зміряли її від сивої голови до черевиків на ґудзиках.

— А ви не хочете відкусити? — спитав хлопчик.

— Ні, дитино. Я вже стара, і кров у мене й так холодна. Не розтану і в найспекотніший день, — засміялася місіс Бентлі.

Вони перенесли свої льодовички на тінясту веранду й умостилися рядочком на канапі-гойдалці.

— Мене звуть Еліс, її Джейн, а це Том Сполдінг.

— Дуже мило. Я місіс Бентлі. Колись мене звали Елен.

Дітлахи вражено витріщилися на неї.

— Ви не вірите, що мене звали Елен? — спитала стара.

— Я й не знав, що в бабусь бувають імена, — кліпаючи очима, відказав Том.

Місіс Бентлі сухо засміялася.

— Він хотів сказати, що бабусь ніколи не звуть на ім’я, — докинула Джейн.

— Моя люба, коли тобі буде стільки років, скільки мені тепер, тебе теж не зватимуть Джейн. Зі старою жінкою всі страшенно чемні. Вона тільки «місіс». Ніхто з молодих не скаже на неї «Елен». Це здається надто легковажним.

— А скільки вам років? — спитала Еліс.

— О, я ще пам’ятаю птеродактилів, — усміхнулася місіс Бентлі.

— Та ні, насправді, скільки?

— Сімдесят два.

Усі троє замислено посмоктали свої крижані солодощі.

— Багато, — мовив Том.

— А почуваю я себе так само, як і тоді, коли мені було стільки ж, скільки вам, — сказала стара.

— Скільки нам?

— Атож. Колись я була такою самою гарненькою дівчинкою, як ти, Джейн, і ти, Еліс.

Дітлахи мовчали.

— Що це з вами?

— Нічого. — Джейн підвелася.

— Гадаю, вам нема куди поспішати. Ви ж іще й морозиво не доїли… Чи щось не гаразд?

— Моя мама каже, що говорити неправду негарно, — промовила Джейн.

— Звісно, що негарно. Це дуже погано, — погодилася місіс Бентлі.

— І слухати, коли говорять неправду.

— А хіба хтось сказав тобі неправду, Джейн? Джейн подивилася на неї і збентежено відвела очі.

— Ви сказали.

— Я? — Місіс Бентлі засміялась і приклала суху, кощаву руку до худих грудей. — Що ж я таке сказала?

— Про себе. Ніби ви були малою дівчинкою. — Місіс Бентлі застигла на місці.

— Та я ж і справді була такою дівчинкою, як ти, багато років тому.

— Еліс, Томе, ходімо.

— Стривай, — мовила місіс Бентлі. — Ти не віриш мені?

— Не знаю, — відповіла Джейн. — Ні, не вірю.

— Але це просто смішно! Ясно ж як день: усі люди були колись молодими!

— А ви — ні, — не зводячи очей, наче сама до себе, прошепотіла Джейн. Її паличка від морозива впала у ванільну калюжку на підлозі веранди.

— Та певне ж, що мені було й вісім, і дев’ять, і десять років, як і вам усім.

Дівчатка захихотіли, але враз замовкли. Місіс Бентлі блиснула очима.

— Гаразд, не можу ж я цілий ранок марно сперечатися з десятилітками. Годі й казати, що колись і мені було десять років і я була така ж дурненька.

Дівчатка засміялися. Том стояв ні в сих ні в тих.

— Ви жартуєте над нами, — крізь сміх промовила Джейн. — А насправді вам ніколи не було десять років, місіс Бентлі, хіба не так?

— Ану, марш додому! — раптом крикнула стара, якій стало вже несила бачити їхні насмішкуваті очі. — Нема чого тут реготатися.

— І насправді вас не звуть Елен?

— Та певна річ, що мене таки звуть Елен!

— До побачення! — зі сміхом гукнули дівчатка, біжачи через лужок, по озерцях тіні від дерев. За ними поплентався й Том. — Дякуємо за морозиво!

— Колись і я в «класики» грала! — гукнула їм навздогін місіс Бентлі, але вони вже зникли з очей.

Решту дня місіс Бентлі сердито грюкала чайниками й каструлями, з шумом та брязкотом готувала свій нехитрий обід і час від часу підходила до надвірних дверей, сподіваючись застукати тих нахабних бісенят, що напевне шастали десь поблизу й посміювались. Та якби вони й з’явилися на очі, то що б вона їм сказала, і чого їй було взагалі усім цим перейматися?..

— Подумати тільки! — мовила місіс Бентлі до своєї вишуканої чайної чашечки, облямованої трояндовим вінчиком. — Ще ніхто ніколи не сумнівався, що свого часу і я була дівчинкою. Це ж така жахлива дурниця! Я зовсім не журюся тим, що я стара, — справді ні, — але позбавити мене дитинства нікому не дозволю!

І вона ніби знову бачила тих трьох дітлахів, що бігли геть у затінку розложистих дерев, несучи в своїх холодних від морозива рученятах її юні літа, невидимі, як повітря.

Після вечері місіс Бентлі, не знати чому, бездумно й відчужено спостерігала, як її власні руки, мов пара примарних рукавичок під час спіритичного сеансу, збирають у напахчену хусточку різні предмети. Потім вона вийшла на веранду й нерухомо стояла там з півгодини.

Аж раптом повз будинок, наче сполохані птахи, пурхнули ті троє, але місіс Бентлі гукнула їх, і вони спинилися на льоту.

— Що, місіс Бентлі?

— Ідіть-но сюди, на веранду! — звеліла вона. Дівчатка піднялися східцями, за ними плентав Том.

— Що, місіс Бентлі?

Вони аж надто натискали на оте «місіс», так наче то було справжнє ім’я старої, і воно звучало, як басова струна.

— Я хочу показати вам деякі цікаві дрібнички.

Місіс Бентлі розгорнула напахчену хусточку і спершу зазирнула туди сама, ніби сподівалася побачити щось несподіване й для себе. Потім узяла невеличкий заокруглений гребінець, оздоблений по краєчку блискучими камінчиками.

— Я носила його в косах, коли мені було дев’ять років, — сказала вона.

Джейн повертіла гребінця в руках і промовила:

— Гарненька штучка!

— Ану, покажи! — вигукнула Еліс.

— А оце маленький персник, який я носила у вісім років, — провадила місіс Бентлі. — Тепер він уже не налазить мені на палець. Коли подивитися проти світла, там видно похилену Пізанську вежу, що ніби ось-ось упаде.

— Ой, дайте глянути!

Дівчатка передавали персник одна одній, аж поки він опинився на пальці в Джейн.

— Та він же якраз на мене! — вигукнула вона.

— А гребінець підходить мені! — вихопилося в Еліс. Місіс Бентлі дістала з хусточки кілька гладеньких камінців.

— А оцими камінцями я колись гралася.

Вона підкинула камінці, і вони впали на підлогу таким собі сузір’ям.

— І ще