Читати книгу - "Ирій"

Дядько виліз із води і підтюпцем через ліс подався додому. Я подрібцював слідом.

Тут лучилася нам з дядьком дивна пригода. Не пробігли ми й кілометра, як попереду загуло, затріщало, загуготіло. Здавалося, навстріч, ламаючи дерева, котить лавина. Уже земля тремтіла й постогнувала під ногами. За кілька метрів здригнулися, попливли вниз, підтяті, верхівки велетенських сосон. Ми ледве встигли кинутися вбік та впасти на мокру глицю: мимо пронеслося зі скреготом і тупотом, підминаючи дерева, ніби траву, щось велетеньке, чорне, і зникло в лісових нетрях.

— Т… т… танк! — ловлячи дрижаки з переполоху й холоду, процокав дядько Денис, коли гуркіт і тріск віддалилися, як відкочується на край неба грім. — Маневри, мабуть. А мо', на війну? Удосвіта по сіль мотнемося.

Студена нічна вологість підганяла нас і, вибігши на узлісся, ми перелізли через тин та вже марили теплою постіллю, коли перед очима постала велика руїна. У будинку Солом'яників світилося, лампа на ґанку теж горіла, і жовклі пасмуги світла розлініювали сад, розчахний навпіл широчезною розорою, буцім тут щойно проповз з опущеною лопатою дизельний бульдозер. Яблуні, які трапилися йому на шляху, були викорчувані з корінням та втоптані в пісок, що білів під злузаною скоринкою чорнозему. Розора починалася там, де ще увечері стояв гараж із кабаном — тепер не було ні гаража, ні кабана! Не теленькав ніжним сором'язливим голоском і Нерон-Балалайка. Тітка Дора сиділа на приступці ґанку, ревма ревучи. Розора тяглася в край городу, де дотепер стояв хлівець старих Солом'яників, ковтала його разом з зеленою коровою Манькою і вервечилася за потрощені паркани в бік лісу.

— А де ж це тебе, недоколиханого, носило! — заголосила тітка Дора, навіть не завваживши, що ми тремтимо в самих трусах. — Де ж це тебе чорти волочили?..

— Бо не знаєш… — відгризнувся дядько. — А що?

— Невже ж тобі повилазило? Кабан з гаражем утік!..

ЖУК, ЖУЧКИ І ГУЇГНГНМИ

А винним у нічному переполосі Солом'яників було миршаве пакульське лисиченя, яке, заблукавши, втрапило на наш город, уздріло в просі сконструйоване матір'ю зі старої кофти та моїх спіднів опудало і з великого дива сказилося. Сказившись, воно осміліло та покусало нашого півня. На півнячий крик вискочила з хати моя матір. Лисиченя пірнуло в бочку з водою і зникло без сліду (скільки дядьки не закидали бредень у тій бочці, нічогісінько не піймали). Півень, хоч і тягав по двору крило, проте невдовзі оклигав і знову пас курей. Тільки й того, що, злетівши на тип, уже не кукурікав, а вив по-лисячи, тонко й жалібно. А відтак і кури наші вивчилися вити по-лисячи, і весь Пакуль ходив слухати те виття. Голова пообіцяв влаштувати восени, коли впораються з картоплею, облаву. Тим часом кури перестали нестися, а цілісінькі дні греблися під горою, лаштуючи нори. Тільки тепер матір утямила, що вони показилися, і щоб не мати клопотів із сільським ветеринаром, тихцем порізала курей та закопала у вишеньках. Але півня не спіймала і ждала вечора, коли той придибцяє на сідало.

Коли ж нагодилась в Пакуль тітка Дора, яка саме прибрала до рук пивницю на ринку. Тітка поварилася на дармовицю, розпатрала півня і вдома засмажила на великому вогні, натопивши три казани ніжно-жовтого смальцю, яким і старі й молоді Солом'яники досі мастять взуття, економлячи на кремові. Смаженину тітка виставила на вітрину пивниці, і вона пролежала там три роки, сім місяців і дев'ять днів, слугуючи для п'яничок за приманку, буцім мідна блешня для довірливих риб. Кілька разів на день півня урочисто зважували, клали на тарілку з золотою облямівкою, а по тому, з усіх боків обнюханого, знову пускали за скло вітрини — він був так мудро засмажений, що не боявся ані сокири, ані пили, не те що зубів.

Але після трьох років, семи місяців і дев'яти днів півень занудьгував на вітрині та почав нестися. Він зніс сине, як і сам, у пупирцях, яйце, що нагадувало качине. Тітка, пам'ятаючи про сказ, забоялася смажити його для п'яничок, а принесла додому, зварила вкруту і покришила своїй половинці курки. Проте сказ із яйця не виварився: половина курки сказилася та, вимахуючи єдиним крилом, кинулася на Нерона-Балалайку, буцім на кревного ворога. Пес, хоч і був дуже незлобливий, мусив боронитися. Скуштувавши курячої крові, він теж сказився, вислизнув з ошийника і стрибнув прямісінько в пащеку кабанові, якого саме годувала тітка Дора: поклав за краще покінчити життя самогубством.

Кабан проковтнув Нерона-Балалайку, буцім муху, і сказився: вирвав із землі гараж та посунув уперед, трощачи й з'їдаючи усе на своїм шляху. Найкраща в світі броня (її діставав для гаражів та собачих будок пройдакуватий солом'янець на номернім заводі) надійно захищала його зусібіч. Після Нерона-Балалайки жертвою оскаженілого кабана стала зелена корова Манька, яку потворисько проковтнуло разом із дощатим хлівцем. Тільки половина курки, що належала після поділу старим Солом'яникам, встигла в останній мент, коли вже зачинялася ненаситна пащека, ковзнути між зубів і, хоч позбувшись хвоста, і пурхнути на дах будинку.

Але після такої пригоди вона із рябої стала геть сива…

Удосвіта, ледве мжичка осіннього дня просіялася крізь ніч, ми без задніх ніг (вони дрібцювали слідом) погналися за втікачем. Дороговказом була жовта пасмуга, що губилася в сповитому вогким туманом лісі. Ми з дядьком уже пройшли півдороги, коли позаду почулося жалібне теленькання і крізь сіру світанкову млу забовванів над розорою ошийник Нерона-Балалайки, за яким по піску тягся ланцюг. Лише чоласта, з мудрими і лагідними очима голова пса (за життя він ані на кого з людей не гавкнув) не рябіла в колі, що його виписував на рядні туману ошийник… Серце моє зайшлося з щемкого безутішного жалю.

— Хай іде. То душа його, — голосом, в якому звучав заупокій отця Савки, мовив дядько Денис.

Після нещасть, що одне за одним упали на мого голову, дядько полагіднішав. Ошийник тим часом обігнав нас і тепер передував, хоч ми й не потребували гончаків: окрім розори, шлях значили вирвані з корінням, потрощені на друзки, пожовані сосни.

Так прийшли ми під Собакареву гору і повноводний Стрижень відкрився нашим смутним очам. Кабан, зчесавши піщаний пагорок, безслідно зник у темній воді. Вороння, спрагло хапаючи в розчахнені дзьоби клуби ранкового туману, летіло над свинцево-зеленими хвилями і, стомлене перельотом, падало в соснове верховіття. Ми з дядьком згорнули долоні в цівки й подивилися крізь ті підзорні труби через ріку. На тім боці