Читати книгу - "Необдумана Міловиця"

Замотала ти, Міловице, свій обід у рядно, поцілувала маленького Макара й пішли ви з Ільком у колгосп на роботу.

А Ілько твій, пам’ятаєш, Міловице, ставав понурий все більше?

Всі ви з дому в той день на роботу пішли, залишалася у хаті тільки мати доглядати дітей і онука.

І була у твоєї матері Горпини, Міловице, одна щира приятелька – тітка Тетяна. Товаришували вони ще з дитинства, а потім ще й покумалися. От і сходилися куми частенько вдвох одна до одної, щоб поговорити й пожалітися на важке життя. А ще аби почаркуватися, і таке було…

«Випиймо, кумо, гіркої за нашу гірку долю!» – часом казала тітка Тетяна, переступаючи поріг вашої хати, як нікого, крім твоєї матері, в хаті не було.

«А чом би й ні! – не противилася твоя мати. – Не все ж тільки чоловікам гуляти! Тепер таке безголов’я у світі робиться, що нема нам теперечки на що й надіятися! То чого ж і не випити? Кумо, випиймо!»

І всідалися куми за столом, коли нікого не було в хаті, та й причащалися горілкою.

І було так, Міловице, що заважав бабі Горпині, твоїй матері, її онук Макар. Але й на те знайшла твоя мати управу: замотувала вона сухий без зерна кукурудзяний качан у ганчірку, тикала дитині твоїй до рук, та й пускала його повзати попід ноги.

«А чого це Міловиця та не віддасть свою дитину, як другі жінки, до ясел?» – питалася в твоєї матері її кума Тетяна.

«У той кагал? Віддавала вже! Але ж ця дитина через день та й хвора, а тоді кому, як не мені, знов за Макаром дивитися? Та ще й на ліки треба тратитись, і воно ж вищить! То нехай пересиджує!»

І сидів твій синочок малий Макар, бідна Міловице, у рідної баби під столом, із кукурудзяною куклою в роті.

Часом маленькі тітки бралися забавляти малого, Міловице, і гралися із ним. Але швидко їм те набридало, тож бігли твої сестри на вулицю.

А як же змарніла ти передчасно, Міловице! І вже не була ти рада ні заміжжю своєму, ні скорому материнству. Бо ж деякі твої, Міловице, подружки-однолітки ще дівували, й увечері могли виходити хоч і на вулицю, і ніхто їм не дорікав тим та й не докоряв шматком хліба, пересидженим кутком. А ти, Міловице, мусила йти працювати, та ще й потім вислуховувати материні докори.

«Певно, матері моїй гірко через від’їзд Тимка, а ще й через ці кляті колгоспи», – заспокоювалася такими думками ти, Міловице.

«Яка ж у тебе мати зла», – часом тихенько казав тобі, не міг змовчати, Ілько.

І замість того, щоб прийняти його жалощі, ти, Міловице, сердилася на чоловіка свого нещасного та ще й огризалася: «Твоя мати, бач, Ільку, не дуже за мою краща! Моя мати нас хоч терпить і дитину глядить! А твоїм батькам – байдуже, вони й зовсім від нас одцуралися!»

На такі твої гіркі слова, пам’ятаєш, Міловице, як низько Ілько схиляв голову й надовго замикався від усього світу в собі? А ти й розуміла, бідна Міловице, що дарма образила чоловіка свого, але так тобі ставало хоч на крихту легше, бо могла ти хоч на когось свою біду перекласти.

Відробивши «дурний день», як люди казали на колгоспну роботу, поверталася ти зморена додому, Міловице, й невеселі думки бджолами роїлися в твоїй голові.

От і того дня, йдучи стежкою вже попід самі ворота, жалкувала про своє гірке життя.

Пам’ятаєш, Міловице, як підійшла вже ти була майже під вікна і зненацька почула з хати голосний материн сміх?

«Тітка Тетяна, певно, знову із матір’ю чаркуються», – подумала про сусідку вашу.

Бо так воно тоді й було…

Прочинила ти в хату старі двері, бідна Міловице, а вони голосно рипнули й провалилися в темні сіни. Налапала ти клямку з сіней і штовхнула другі двері в хату, а звідти впав тобі в очі сніп світла й засліпив тебе. І спочатку ти, Міловице, й не роздивилася, але коли вступилась уже до хати, то побачила, як, доїдаючи вечерю, сиділи за столом твоя мати Горпина й тітка Тетяна – веселі. І стояла перед ними надпита пляшка, лежали пиріжки і яйця варені.

Пам’ятаєш, як утомлено ти привіталася, Міловице, й хотіла скинути вже з голови хустку? Але скинути зовсім не встигла, так налякалася тим, що під столом побачила. Там, під столом, на голій землі, лежав собі твій маленький синок Макар і аж посинів від натуги, й не мав уже сил плакати, а тільки хрипів, мокрий та брудний увесь, ще й пхав у рот всяке сміття й навіть каку свою, а баба на те й не дивилася. Сиділа твоя мати Горпина за столом, і реготілася на все горло, і цідила собі горілку з бутля. А ти оторопіло стояла, бідна Міловице, у хаті батьківській і широко розкритими очима дивилася на все, а матері твоїй було байдуже.

Тільки тітка Тетяна зніяковіла була й до дитини твоєї хотіла було нагнутися. Але потім, побачивши, що твоя мати Горпина, бабка Макарова і кума її, не звертає ніякої уваги ні на онука свого, ні на матір його, і собі розвернулася до столу назад.

А тобі, Міловице, тоді аж кров уся разом шугнула у голову! Як кинулася ж ти до Макара свого, як схопила свою дитину нещасну на руки, як заголосила – і з хати прожогом надвір вибігла!

А тобі назустріч – Ілько.

«Завтра ж іди у колгоспну контору, пиши заяву, нехай нам дають садибу, будемо свою хату строїти!» – голосно схлипуючи, кричала ти до Ілька, Міловице.

«Що таке?!» – сполошився він.

«Не можу я більше терпіти! Ти подивися, до чого мати довела нашу дитину!» – притискаючи мокрого й захлялого сина до грудей, плакала ти, Міловице.

Ілько ж голосно зітхнув і тільки міцно стиснув кулаки. Не пішов він у той день ні до хати, ні до господарства, а посунув прямісінько до магазину, бо там наливали горілку…

А ти, Міловице, наплакавшись досхочу, мусила йти назад до хати. Бо куди б іще мала діватися з дитиною?

Але твердо після того випадку поклялася ти собі, Міловице, що назавтра з самого ранку будеш просити голову колгоспу, щоб виділив вам із Ільком землю на свою садибу.

Пам’ятаєш, Міловице, яка того року стояла тепла й суха осінь у селі?

І саме в ту пору чотирьом сім’ям молодих