Читати книгу - "Коли впаде темрява"

Вона подивилася на піч і замислилася: а що, якби їй пощастило ввімкнути конфорку? Якби та загорілася, можливо...

Нове видіння оволоділо нею: вона намагається перепалити липучку, але натомість від газу займається її одяг. Ні, вона не ризикне. Якби хтось запропонував їй пігулки (чи навіть кулю в голову), щоб уникнути зґвалтування, тортур і смерті — звісно, повільної, якій передуватимуть невимовні знущання, вона б заглушила в собі несхвальний батьків голос («Ніколи не здавайся, Емі, удача завжди поруч, чекає на тебе за першим поворотом чи за наступним») і погодилася б. Але наражатися на можливість опіків третього ступеня по всьому тілу вище талії? Лежати напівспеченою долі, чекати повернення Пікерінга, молити Бога, щоб він повернувся швидше і урвав її страждання?

Ні. На це вона не наважиться. Але що їй залишається? Вона відчувала, як збігає, збігає час. Годинник на стіні показував ті самі 9:15, але їй здалося, що плюскотіння дощу надворі трохи стихло. Ця думка сповнила її жахом. Вона відкинула її. Паніка її доконає.

Ніж недосяжний, а піч неможлива. Що їй залишається?

Відповідь здалася очевидною. Залишається крісло. Жодного іншого крісла у кухні не було, тільки високі, схожі на барні, стільці. Вона здогадалася, що це крісло він міг притягти сюди зі своєї їдальні, якої вона сподівалася ніколи не побачити. Чи він прив'язував інших жінок — інших «небог» — також до інших важких кленових червоних крісел, яким личило б стояти біля столу в їдальні? Чи, може, тільки до цього одного? В глибині душі вона вирішила, що саме так і є. Він покладався на це крісло, попри те що воно було не металевим, а дерев'яним. Що подіяло раз, подіє й наступного разу; вона була певна — і тут він теж мислив, як гієна.

Вона мусить зруйнувати крісло свого ув'язнення. Це єдине, і на це їй залишається лише кілька хвилин.

7. Напевне, буде боляче

Вона знаходилась проти центру робочого столу, де зі стільниці трохи стирчав неширокий «ріжок», та вона не могла на нього покладатися. Вона боялася рухатися — боялася впасти й перетворитися на черепаху, — але їй потрібна була поверхня, ширша за цей виступ, щоб об неї битися. Отже, вона рушила до холодильника, той теж був з нержавіючої сталі... й величезний. Кращої поверхні, щоб побитися об неї дівчині, годі й шукати.

Вона човгала з кріслом, приклеєним стрічкою їй до спини, до заду й до ніг. Просуваючись нестерпно повільно. Так, ніби сунула з чудернацькою, зробленою у формі сидіння домовиною на плечах. Крісло й стане її домовиною, якщо вона перекинеться. Або якщо вона так і буде безрезультатно битися об цей «КітченЕйд»[31], коли сюди повернеться господар будинку.

Вона ледь не завалилася сторчголов, але якось зуміла утримати рівновагу, схоже, самою лише силою волі. Повернувся біль до литки, знову нагадавши про загрозу розриву м'яза, а відтак і про ненадійність правої ноги. І цей біль вона, заплющивши очі, теж намагалася прогнати силою думки. Піт лився її обличчям, змиваючи висохлі сльози, котрих вона не пам'ятала, коли наплакала.

Скільки збігло часу? Скільки? Дощ іще послабшав. Скоро вона чутиме не шум його, а окремі краплі. А може, Дік нав'язав тому бійку? Може, в нього навіть пістолет лежав у шухляді пошарпаного столика і він застрелив Пікерінга, як стріляють скаженого собаку? Чи вона тут почула б звук пострілу? Навряд, подумала вона, сильний вітер так і дмухав, не перестаючи. Ймовірніше, що Пікерінг — на двадцять років молодший і в гарній фізичній формі — забрав би в Діка будь-яку зброю, котру той міг дістати, й застосував би її проти старого.

Вона намагалася прогнати дурні думки, але це було важко. Важко було навіть думати про те, що вони зайві. Вона так само човгала вперед із заплющеними очима, і її побіліле обличчя — а губа ж напухла — сіпалося від напруги. Один дитячий крочок, два дитячі крочки. Можна мені зробити ще шість дитячих крочків? Так, можеш зробити. Але вже на четвертому кроці її коліна — вона сунулася майже навприсядки — вперлися у холодильник.

Ем розплющила очі, не в змозі повірити, що успішно завершила це важке сафарі — подолала дистанцію, яку незв'язана людина покрила б трьома звичайними кроками, та для неї це була справжня подорож. Чорт, не близенький світ.

Витрачати час на вшанування себе не було коли, і не тільки тому, що будь-якої миті вона могла почути, як відчиняються вхідні двері Доту. Мала вона й інші проблеми. Її м'язи тремтіли, їх зсудомило від ходьби в майже сидячій позиції, вона почувалася, мов нетренована аматорка, що намагається прийняти нелюдську позу з арсеналу тантра-йоги. Якщо вона не зробить цього відразу, то ніколи не зможе цього зробити. А якщо крісло таке ж міцне, як на вигляд...

Утім, вона прогнала цю думку.

— Напевне, буде боляче, — зітхнула вона. — Ти ж це знаєш, еге ж?

Вона знала, але пам'ятала, що Пікерінг у себе в голові може тримати для неї сюрпризи, незрівнянно жахливіші.

— Будь ласка, — промовила вона, повертаючись боком до холодильника, показуючи йому себе у профіль. Якщо це була молитва, вона загадала, що молиться до своєї мертвої донечки. — Прошу, — промовила вона ще раз і вихнула вбік стегнами, угативши своїм спинним паразитом об холодильник. Її не так сильно вразило, навіть в ту мить, коли крісло раптом відірвалося від підлоги й вона мало не влетіла головою в піч, ледь-ледь не вгатилася. А зараз спинка крісла крекнула, і сидіння під її сідницями посунулося набік. Тільки ніжки трималися міцно.

— Воно трухляве! — скрикнула Ем на всю порожню кухню. — Це чортове крісло трухляве!

Може, й не зовсім, але — Господи, благослови флоридський клімат — це крісло виявилося не таким міцним, яким було на вигляд. Нарешті промінчик удачі... та якщо б зараз, коли Ем спіткало везіння, сюди ввійшов той, вона б, либонь, збожеволіла.

Скільки? Скільки минуло часу, як він пішов? Вона не мала уявлення. Завжди у неї в голові працював доволі точний годинник, але тепер він був таким же бездіяльним, як і той, що висів на стіні. У цілковитій втраті почуття часу було щось особливо моторошне. Вона згадала про власний великий незграбний годинник, подивилася на руку, але годинник пропав. На тім місці, де він був, лишилася тільки бліда смужка. Напевне, це він його забрав.

Вона відхилилася вбік, щоб знову вдаритися