Читати книгу - "Переслідуваний"

У душовій теж нікого не було. Кахляна підлога й стіни були потріскані, над цоколем поклякли патьоки давнього бруду. Річардс пустив воду із заіржавленого душу й терпляче, хвилин п’ять, чекав, поки з гарячої вона стала теплуватою. Потім швидко вмився, знайшовши на підлозі змилок: йому або забули видати, або його мило забрала собі покоївка.

Дорогою назад якийсь чоловік із заячою губою тицьнув йому в руки брошуру.

Річардс заправив сорочку в штани, сів на ліжко й запалив сигарету. Хотілось їсти, але він вирішив дочекатися вечора й аж тоді пошукати чогось підживитися.

Нудьга знову погнала його до вікна. Він почав рахувати різні марки автомобілів: «форди», «шевроле», «уїнти», «фольксвагени», «плімути», «студебекери», «ремблер-сюпріми». Виграє та, де рахунок швидше дійде до сотні. Гра примітивна, та краще така, ніж зовсім ніякої.

Далі по Ганінгтон-авеню був Північно-Східний університет, а через вулицю навпроти готелю — велика автоматизована книгарня. Рахуючи машини, Річардс водночас стежив, як студенти заходять і виходять з книгарні. Вони дуже різнились од тих, що читали оголошення про роботу: волосся коротше, майже на кожному — картатий джемпер, останній крик студентської моди. Вони протискались крізь натовп з доброзичливим виразом ніякової зверхності, і Річардс дивився на них і гірко посміхався. Щоп’ять хвилин до книгарні підкочували яскраво пофарбовані шикарні машини, часто екзотичних марок. Більшість мали наклейки на задніх шибках: Північно-Східного університету, Массачусетського технологічного інституту, Бостонського коледжу, Гарвардського університету. Люди, що тинялися довкола об’яв, сприймали цю вишукану техніку як невід’ємну частину міського пейзажу; лише дехто кидав на неї тупі жадібні погляди. Від крамниці від’їхав «уїнт», а на його місце став «форд», опустившись на дюйм над асфальтом, поки водій — коротко підстрижений хлопець з довжелезною сигаретою в зубах — переводив його на нейтральну швидкість. Машина осіла на один бік, і пасажир — дженджик у брунатно-білій шкіряній куртці — виліз і шаснув у книгарню.

Річардс зітхнув — рахувати машини стало зовсім нецікаво. «Форд» випереджав найближчого конкурента з рахунком 78:40. Кінцевий рахунок можна було передбачити так само, як і наслідки наступних виборів.

Раптом хтось заторохкав у двері, й Річардс принишк.

— Френкі! Ти тут, Френкі?

Річардс не обзивався. Закам’янілий від страху, він стояв, наче статуя.

— Засранець ти, друзяко Френкі! — За дверима почувся приглушений п’яний смішок, потім кроки. Заторохтіло в сусідні двері. — Ти тут, Френкі?

Річардсова душа почала поволі вибиратися з п’ят.

«Форд» поїхав, його місце зайняв інший «форд», сімдесят дев’ятий. Тьху.

Перейшло за полудень, потім настала перша година. Річардс дізнався про це, почувши далекі церковні дзвони. Він не міг гаяти жодної хвилини, а не мав годинника.

Річардс придумав новий варіант гри. Вартість «форда» — два очка, «студебекера» — три, «уїнта» — чотири. Виграє та марка, яка швидше набере п’ятсот очок.

Десь хвилин за п’ятнадцять він знову побачив молодика у брунатно-білій шкірянці — той стояв за книгарнею, прихилившись до ліхтарного стовпа, й читав якусь афішу. Ніхто хлопця не проганяв; поліція ніби не помічала його.

«Ти вже тіней боїшся, дурню. Скоро ловці ввижатимуться тобі на кожному розі».

Ось «уїнт» з пом’ятим крилом. Жовтий «форд». Старий «студебекер», який хрипить повітряним циліндром і злегка ритмічно пірнає на ходу. «Фольксваген» — не годиться, на них уже мало хто їздить. Ще один «уїнт». «Студебекер».

Чоловік із сигарою в зубах стояв у недбалій позі на автобусній зупинці. Крім нього, там нікого не було. Та воно й зрозуміло. Річардс уже вивчив рух автобусів і знав, що найближчий з’явиться лише за сорок п’ять хвилин.

Річардс відчув, як у нього холоне в пахвині.

До зупинки лінивою ходою наблизився старий чоловік у зношеному пальті і знічев’я прихиливсь до стіни будинку.

Двоє юнаків у картатих джемперах вийшли з таксі, жваво розмовляючи, і стали вивчати меню у вітрині ресторану «Стокгольм».

До старого в зношеному пальті підійшов полісмен. Вони перемовилися між собою, і полісмен почовгав далі.

З тупим, ледь відчутним жахом Річардс помітив: ті, що товклися коло газет, значно уповільнили свій рух. Їхня одежа й хода в якийсь дивний спосіб були Річардсові знайомі, ніби ці люди вже не раз йому зустрічалися й він лише тепер починав їх упізнавати — невпевнено, насторожено, як ото впізнаєш уві сні голоси померлих.

Полісменів теж побільшало.

«Мене беруть у кільце». Ця думка нагнала млосний, безпорадний жах, що скував його, наче жалюгідного кроля.

«Ні, — поправив його внутрішній голос. — Тебе вже взяли в кільце».

70 проти 100…

Річардс ішов до вбиральні — швидко, але спокійно, нехтуючи небезпекою, мов людина на високому карнизі. Якщо він вибереться з цієї халепи, то лише взявши себе в руки. Якщо ж піддасться паніці, то відразу загине

У душовій хтось був — надтріснутий, деренчливий голос фальшиво співав популярну пісеньку. Біля пісуарів та раковин — нікого.

Ця витівка згадалась йому сама по собі, коли він стояв біля вікна, спостерігаючи, як лиховісні постаті переслідувачів ніби знічев’я сходяться до готелю. Якби йому не сяйнула ця думка, він досі стояв би там, наче Аладдін, що безпорадно дивиться, як дим із його лампи перетворюється на всемогутнього джина. Вони вдавалися до цієї витівки ще хлопчаками, щоб красти газети з підвалів. Потім збували їх Молі, по два центи за фунт.

Річардс одним порухом видер із стіни дротяний гачок для зубної щітки. Гачок трохи заіржавів, та це не мало значення. Річардс попрямував до ліфта, дорогою розгинаючи дріт.

Він натиснув кнопку й цілу вічність чекав, поки ліфт спуститься з восьмого поверху на п’ятий. Кабіна була порожня. Хвалити Бога, порожня.

Він зайшов, тоді визирнув у коридор, потім обернувся до панелі керування. Поруч із кнопкою підвалу був проріз. Двірники мають спеціальні картки, яку туди вставляють. Електронне око зчитує шифр, тоді вони натискають кнопку й ідуть у підвал.

«А що, як дріт не спрацює?»

«Не думай про це. Не думай про це зараз».

З перекошеним обличчям, чекаючи удару струмом, Річардс всадив дротину з проріз і водночас натиснув кнопку.

За панеллю почувся короткий вибух тріскотливої електронної лайки. Руку трохи трусонуло, вона затерпла. Якусь мить нічого не діялось. Потім зімкнулися латунні жалюзі, зачинились двері, й чортів ліфт невпевнено рушив униз. Із прорізу на панелі, звиваючись, виповзала тоненька цівка диму.

Відступивши від дверей, Річардс дивився, як спалахують номери поверхів.