Читати книгу - "Листи з того світу"

— Ні. Та це не значить, що цього не було.

— Просто ваша сусіда казала, що в тій квартирі зроду-віку нікого не бачила.

Погляд Ельзи Олександрівни вороже націлився на мене — у ньому зблиснуло божевілля.

— А хто сказав, що це люди?

Питання жінки остаточно розбудило мене. Чути такі речі з уст дорослої людини було щонайменше незвично. Закралася підозра, що Ельза Олександрівна перебуває не в найкращому психічному стані.

— Ви на привидів натякаєте? — уточнив я, намагаючись не видати свого занепокоєння.

Ворожка залишила моє запитання без відповіді, а я дивився на неї й не вірив своїм очам. Жінка, яка декілька днів тому здавалася мені цілком адекватною, тепер говорила таке, через що можна було отримати прописку на Кульпарківській. Безперечно, останнім часом її поведінка викликала занепокоєння, однак то не було схоже на відхилення у психіці.

Наступної миті Ельза Олександрівна піднесла мої підозри до вищого степеня.

— Бачу, ви маєте мене за божевільну, — промовила вона, злізаючи з крісла.

— Та ні, — заспішив я з відповіддю.

— Ну що ж, приймаю ваш виклик. Хотілося б вам установити зв’язок із кимось, кого вже немає на білім світі?

— Що ви маєте на увазі?

— Я запрошую вас на спіритичний сеанс.

— Це коли з духами розмовляють? — напівжартома-напівсерйозно поцікавився я.

— Так. Щоб ви собі не думали, що я збожеволіла.

— Я цього не говорив.

— То ви приймаєте мою пропозицію?

То було не запитання, а виклик. І я не міг його не прийняти.

— Коли? — досить зухвало поцікавився я.

— Я вас повідомлю. Думаю, це можна влаштувати найближчим часом.

— Гаразд, чекатиму запрошення.

— Домовилися.

Її голос схвильовано затремтів, мені стало ніяково, але на цьому наша розмова скінчилася.

9

Наступними днями наші шляхи з Ельзою Олександрівною практично не перетиналися. Вона весь час проводила за межами дому, готуючись, мабуть, до спіритичного сеансу, а я, скориставшись її відсутністю, притягнув із тамтої квартири останній раритет — старенький ризький велосипед. Йому знайшлося місце в моїй кімнаті, бо в коридорі ровер — суттєва перешкода для руху.

Дійшли руки й до решти артефактів. Я ретельно розсортував їх у коробки, великогабаритні перекочували на шафу. Воюючи з безладом, я провів ревізію всіх речей і звірив їх зі списком, що займав окрему сторінку в «бортовому журналі». На щастя, під час переїзду на нову квартиру нічого не згубилось, але й нічого не додалося. Пошуки старожитностей останнім часом відійшли на задній план. І це не через роботу чи стосунки з Оксаною. Уся проблема в листі. Щось стримувало мене та змушувало думати про нього. Попри все, мінімальний поступ у цій справі простежувався, хоча він був такий мізерний, що родинна драма, описана в давньому повідомленні, й досі не мала чітких обрисів.

Що робити далі?

Усе ускладнювалося тим, що ниточки цієї історії ховались у військових частинах і архівах, доступ до яких обмежувався пропускним режимом. Ні Яша, ні Григорович, ні будь-хто інший із моїх знайомих нічим не міг зарадити. Довелося розраховувати на власні сили. Я обійшов усі військові частини Львова, але без офіційного пояснення про моє розслідування ніхто й чути не хотів. Справи були кепські.

Позбавлений будь-якої надії після чергової невдачі у військовому архіві, я дістався третього поверху і вкотре зазнав поразки: на дверях висіла дев’ятка. Понуривши голову, я зайняв звичну позицію між третім і четвертим поверхами, сподіваючись на сприятливі обставини, що допоможуть потрапити додому. Як то часто буває, диво стається тоді, коли його абсолютно не чекаєш. Баба Наталка, яка поспішно підіймалася сходами, вкотре спробувала порятувати мене.

— А чого це ти тут сидиш? Знову ключі загубив?

— Ні, цього разу ключі зі мною. Просто в Ельзи Олександрівни гості, не хочу заважати.

— Ну тоді ходімо до нас, ти нам не завадиш. До нас із дідом син приїхав.

«І у вас гості, — подумалося. — Мабуть, сьогодні точно не мій день».

Я подякував сусідці за запрошення і, щоб не образити, чемно відхилив його, але баба Наталка і чути нічого не хотіла, таки наполігши на своєму. Коли ми увійшли в оселю, її син голосно розмовляв із батьком у кімнаті, але вийшов назустріч матері.

— Мамо, ну навіщо ви носите ті пакети? Я і сам збігав би.

— Нічого-нічого. Он у мене помічник є — сусід новий, Андрійко.

Чоловік глянув на мене і простягнув руку.

— Дякую, що допомагаєте мамі. Северин, — відрекомендувався коротко.

Я потиснув міцну чоловічу руку.

— Андрій.

Баба Наталка забрала від мене торбину й подалася на кухню, наказавши синові накрити у вітальні стіл. Я зголосився йому допомогти.

— Зазвичай сам даю вказівки, а вдома мушу слухатися маму. Тут вона за командира, господарку доглядає і батька.

Я привітався з дідом, який дивився телевізор. А Северин узявся сервірувати стіл і розпитувати мене про студентське життя у Львові. Про себе він розповідав мало й здебільшого те, що я вже знав. Однак коли мова зайшла про причину його приїзду, я очманів.

— У відрядження, в Академію сухопутних військ, — коротко повідомив він, розкладаючи на білій скатертині столові прибори.

У горлі зненацька пересохло, ковтати стало важко, та я зібрався з силами:

— То ви військовий?

— Скажімо, так. Колись служив, звання є, але зараз займаюся виключно викладанням військової справи.

«Неймовірно! Не може бути! — мені не вірилося, що фортуна змилосердилася над студентом, який прагнув розгадати півстолітню таємницю, оббиваючи пороги військових установ. Ті пройдені відстані, ті незнайомі обличчя, що з байдужістю відмовляли в допомозі розчинилися й забулися. — Ось він, порятунок, — людина з військовим званням, а, отже, з доступом до архівів!»

За вечерею я розповів історію з листом і, намагаючись бути відвертим, попросив нового знайомого допомогти. На щастя, син баби Наталки проявив інтерес до цієї справи і, занотувавши дані у блокнот, пообіцяв назавтра щось дізнатися.

— Не знаю, наскільки я в змозі щось вирішити, але обіцяю зробити все від мене залежне, — підвів риску Северин і продовжив розмову наступним питанням: — Навіщо це тобі? Думаєш знайдеш когось?

— Можливо. Просто відчуваю, що трапилося лихо.

У наш діалог втрутилася господиня.

— Молодець, Андрійку. Добру справу робиш, не те що сучасна молодь — навіть місця в трамваї не звільнить.

Северин теплим поглядом глянув на маму, і ми перейшли на теми, що здебільшого стосувалися міста Лева і Львівської політехніки. Син баби Наталки не стомлювався порівнювати атмосферу двох міст: у якому довелося народитись й у якому доводилося жити. У його словах простежувалася ледь уловима туга за минулим, і, як поціновувач старовини, я його чудово розумів.