Читати книгу - "Не такий"

Новоявлений колектив щасливих «табірників» був доволі строкатий. Першою привертала до себе увагу цибата дівчина з рівною спиною, худими ногами та синьо-чорним нерівно підстриженим волоссям. Воно постійно затуляло дівчині праве око і, на думку декого, обмежувало видимість рівно наполовину. У лівому вусі в неї був «тунель» — велика діра з чорною металічною вставкою, що розтягувала мочку і нагадувала прикраси африканських народів. На яскравій представниці племені емо були вузенькі рожеві штанці, які підкреслювали нерівність ніг, і чорна футболка із зображенням смайлика з кривавими сльозами на очах. Неподалік від неї примостилась на своїй сумці ще одна особа, яку з першого погляду важко було зарахувати до котроїсь зі статей, що на них поділяється людство. Чорне пряме і довге волосся закривало майже все обличчя. Час від часу з-під шевелюри виглядали синюватого кольору губи і великий гострий ніс із блискучою сережкою. На шиї хилитався здоровенний, важкий навіть на вигляд, темний хрест, а на чорній футболці був зображений страшний череп зі зміями, що клубками лізли із його порожніх очниць. Потапу вдалося розгледіти, що це теж дівчина. Трохи повненька, низького зросту, зі смішними гострими рисами обличчя. Вона з неприхованою ворожістю спостерігала за діями довготелесої емо, демонструючи кланову ненависть справжніх готів до цієї незрозумілої їм течії. Інші табірні «прибульці» не були такими яскравими, хоча більшість була вдягнута у круті фірмові шмотки і могла виступати на показах моди десь у Мілані, а не гаяти час у такому дивному місці. До того ж, войовничому макіяжу та декольте декотрих старших школярок могли позаздрити навіть дівчата з вулиці Червоних ліхтарів у Амстердамі.

Серед тих, хто вирізнявся, був і високий, міцної статури хлопець років шістнадцяти у потертих шортах, нових кросівках від провідної спортивної фірми та синій майці із написом «Зроблено в СССР» на грудях. «Ти тоді тільки в проекті був, коли Союз розпався! От гальмо!» — злорадно подумав начитаний Денис. Крім того, «виходець із минулого» мав поголену налисо голову, що поблискувала незасмаглою синявою, товстий, наче відібраний у сусідського собаки, цеп на шиї та витатуйований на плечі великий чорний трайбл з переплетеними візерунками незрозумілого для Потапа значення. Біля хлопця весь час тусувався майже його брат-близнюк, із такою самою блискучою лисиною, однак без ланцюгів і татуювання. Лишень одне вухо «двійника» прикрашала невеличка сережка і на підборідді було помітно ще ріденьку але акуратно підголену борідку. І серед цього збіговиська Потап ураз відчув себе «не таким», білою вороною, що різко виділялася на тлі загалу.

Татуйований хлопчина, судячи з усього, в таборі був не вперше. Він голосно розповідав усім, хто зібрався навколо нього, про те, що «він тут вже третій строк мотає», описував порядки в цьому закладі, перемішуючи українські слова з російськими та нецензурними, і, вочевидь, вважав себе крутим, «відавшим віди» пацаном. Потім він вирішив піти до вбиральні, про що теж повідомив присутнім. І тут, як на зло, зачепився за Потапову сумку, яка сумирно стояла біля ніг свого власника і чекала, доки з’явиться відповідальний за поселення дітей і покаже їм їхні нові оселі.

— Ти шо ето, дятєл, свої манаткі тут разбрасиваєш? — «наїхав» на Дениса татуйований пацан (його звали Канава або Коновалов Сергій Степанович, як було зазначено у його свідоцтві про народження). — Ти на каво, свінья в’єтнамская, батон крошиш?

У Потапа від несподіванки похололо у грудях. «Чорт! Знову починається! Зараз відгребу на очах у всіх!» — промайнула думка. Раптовий викид адреналіну в кров примусив його руки затремтіти.

— Ти, казьол толстий, знаєш, хто я такой? — наступав Канава, ніби хотів розчавити Дениса своїм чималим міцним тілом. Зацікавлена публіка почала підсуватися ближче, сподіваючись на видовище, бо хліба (а всім же відомо, що «хліб і видовища» — це те, чого люди потребують найбільше) наїлася дорогою.

— Стоп, пацани! — гукнув хтось позаду. — Ти на фіга малого пресуєш? Він тобі щось зробив? — розпихаючи роззяв, до них підходив невисокий худорлявий хлопчина. На ньому були невизначеного кольору, обрізані нижче коліна джинси, старі сандалі та футболка із зображенням Брюса Лі.

— Нє твайо сабачє дєло! — не оглядаючись, кинув Канава.

— Майо, Сєрьога, майо! — передражнив його нежданий Потапів заступник.

— А-а-а! Ето ти! — впізнав його Канава і скривився так, наче із пригоршнею смачних ягід розжував смердючу комаху. — Ну шо ти лєзєш всьо время, Торнадо? Оно тєбє надо? Ти будь акуратно, а то знаєш, я могу і тєбя зацепіть случ…

Торнадо блискавичним рухом гепнув лівою ногою Коновалова у вилицю. Той, проковтнувши останні слова, труснув головою і осів на зігріту сонцем плитку. Очі його в цей момент були вибалушені і нагадували погляд відомої всім рогатої худоби, що шукає ґандж на нових воротах.

— Не люблю, коли мені грубіянять! — нахилився над ним Торнадо і спокійно, мовби нічого не сталося, додав. — Я тобі ще минулого року пояснював, а ти ніяк не розумієш… Я — Жека! — новий знайомець глянув на Потапа і простягнув йому правицю.

— А я Денис Потапенко! — несподівано голосно відповів Денис і вдячно потиснув руку тому, хто врятував його від неминучого сорому.

Жека підбадьорливо підморгнув Потапенкові, посміхнувся і згадав про недавнього супротивника.

— Чуєш, Канаво! Ще раз малого зачепиш, твій стоматолог заробить на тобі купу грошей! — майже прошипів Торнадо, звертаючись до Коновалова. — Ти зрозумів?

Канава, в голові якого ще літали важкі жирні мухи, мовчки кивнув. Навколо висіла німа тиша. Кожен із прибулих на відпочинок боявся подати голос, щоб не накликати на себе гнів такого непоказного на перший погляд але, як виявилося, дуже серйозного Жеки на прізвисько Торнадо.

Розділ 17

— Ну що? Не встигли скучити? — раптом залунав бадьорий голос, і від адміністративного приміщення до дітей наблизився лисий невисокий дядько з помітним черевцем, у шортах і сандалях, взутих на білі шкарпетки. — Зараз усіх розселимо і ще встигнете поснідати. У нас саме сніданок! А що це вас так пізно відправили? Всі ще вчора заїхали! Ну нічого, розберемось!

З цього монологу, чи радше кулеметної черги слів, новоприбулі зрозуміли тільки те, що з ними зараз якимось чином розберуться і що є надія поснідати.

— А от і вожатий другого загону! Ги-ги-ги! — веселився товстун, кивнувши на доріжку, що вела вглиб табору до двоповерхових дерев’яних будиночків, у яких дітям належало жити ці три тижні.

До них наближався кремезний насуплений чолов’яга у білій сорочці та