Читати книгу - "Добло і зло"

— О, чуєте?! По Лесюка його корова прийшла!

Дік наш на корову не був схожий. Хіба що на теля, в системі цінностей якоїсь язикатої баби. Дік взагалі не думав, ніби він чимось дуже відрізняється від нас. Як у будь-якої стадної тварини, в нього існувала певна ієрархія щодо всіх членів родини. І своє законне місце у цій ієрархії. Найулюбленішими сезонними богами в Діка були Дід і Бабця з Черкас. Бабця, коли бувала в нас, давала йому жерти в будь-який час дня і ночі. В необмеженій кількості. Дід взагалі був для Діка всепрощаючим Бодхісатвою, Дао і Джином з глечика водночас. Коли Дід приїздив до Діка чи Дік до Діда (як же він ригав по дорозі в машині, бо ми, дві ідіотки, завжди його жаліли, і, всупереч маминій забороні, годували перед виїздом), відкривалися Ворота Раю. Бо, якщо я спала, Дік міг собі починати скавуліти надвір, коли завгодно, і все одно до одинадцятої ранку не мав жодного шансу пісьнути на дерево, то в присутності Діда можна було заводити гуляльну пісню вже о п’ятій ранку.

— И… и… уїіівав! — по наростаючій нив Дік.

І ось уже Дід крекче, підіймається, секунду сидить на ліжку, а відтак одягає сині спортивні штани і веде декадента й жайворонка Діка гуляти. І гуляє з ним, скільки треба, і апорт йому кидає, і кліщів витягує, і бліх ловить.

Далі йшов Тато. Страшний і грізний бог, типу Перуна щось. Тата Дік бачив рідко і боявся мітко. Тато мав машину, звук котрої Дік впізнавав ще за кілометр, вибігав на балкон і збуджено верещав там форсованим баритоном. Якщо Діка випустити в цей момент надвір, він заскочить в машину і буде їхати з татом аж до гаража. Щоби потім модно йти з ним поряд і всім дворовим псам показувати, який він крутий цуцик — з таким великим дяпаном тусується.

— Дік, поряд, — серйозно казав Діку тато. Теж гордий тим, що цей Жовтий Пес (скорочено Жопес) слухається його команд. Команди, до речі, ноу-хау: всі навколо вчили своїх собак «рядом», «камнє» і «сідєть». а тато запровадив українську панель задач. А Діку було пофіг — він все одно робив щось тільки тоді, коли сам хотів. І взагалі, кажись, він всі наші розмови розумів, а реагував на команди лише для нашого заморочення.

Мама була молодшою персоніфікацією Бабці. Мама давала їсти менше і рідше, зате стабільніше — щодня. Бо ж бабця була еманацією гостьовою. Маму варто було слухатися, бо їжа десь була поряд.

Потім йшла я. Зрозуміле Діку божество, абсолютно з ним рівноправне, яке теж можна було розкрутити на їжу, жалість чи прогулянку, тому мене корисно слухатися час від часу. Ну, хоча би вдавати, що слухаєшся. Божество інколи брало з собою в ліс і в якісь підозрілі квартири, звідки Діку нестерпно хотілося звалити. Одного разу це божество на відкладені кишенькові гроші купило морозива собі й Діку. Тобто не просто дало йому шматочок від свого, а ЦІЛЕ морозиво купило, окремо, йому персонально. Божество забрало з морозива паличку, кинуло білий брикет Діку в тарілку і стало чекати, як Дік зараз почне тим морозивом насолоджуватися. А Дік підійшов, ковтнув морозиво і пішов далі. Божество засмутилося.

Далі йшла Гапа. Ващє щось децельне і за важливістю за Діка нижче. Її можна взагалі не слухатися і нагло спати на батьківському ліжку в її присутності. Криків «Дік, фу, Дік, злізь!» звично не помічати. Ну, бо що йому за те буде? Галя, правда, каже, що коли я поїхала і вона лишилася сама, її статус виріс. Але хто ж їй повірить?

Були в Україні часи, коли у містах і селах на довгі години виключали електрику. Чи воду. Чи гарячу воду. Чи холодну. Чомусь чиновництво гадало, що так економніше. Найважче переживалося те, що коли вже навіть в тебе в будинку з'являлася електрика, на ретрансляторі її ще не було, так що сидиш, бувало, як рогуль, при світлі, але без вечірнього кіна по 1+1. Але якщо світло відключали зазвичай ввечері, коли воно точно дуже потрібно, то з водою була суцільна лотерея з ефектом несподіванки. Ну, стандартний варіант з намиленим тілом в душі чи нанесеною фарбою для волосся вам знайомий. Але нещасний випадок з моїм поверненням в обід додому не залишить байдужим нікого. Всі мусять тут кривитися і морщити носи — читайте перед дзеркалом. Коротше, щось я була забула вдома і прибігла з уроків на п’ять СЄК. Здалеку в дворі мене примітив Дік і теж заспішив додому: зголоднів же з ранку. Щасливий, що мене побачив, біжить, аж летить, вуха на вітрі, як у вівчарки, встали. А так то він капловухий, мов підсвинок. Ми так Діка й звали інколи: «Свиня паршива». Це була вже третя стадія після «Дікулі» й «Діка», коли він демонстративно нас ігнорував. Ага, мама ще називала його «Діктіс», це коли він повну фігню якусь утворить, і йому світить капєц. Мене в таких випадках вона називала «Ірина».

Так от, прибігає Дік щось підозріло такий весь лагідний. Хвостом хилитає, збирається лапками мені в плечі впертися. І тут до мене починає доходити. Потроху. Спершу майже невловимо, тихо-тихо, а відтак безжально і фатально:

— ГАМНО!!!

Цей друг чєлавєка, ця домашня скотина мисливсько-сторожової породи, весь, цілком і повністю десь вивалявся в людському гівні. Це вам, перепрошую, не коров'яче, в якому він вивалювався і їв його ще з самого дитинства — кажуть, цуцикам корисно. Це було саме те, жахливо смердюче людське гівно, якому тільки котяче може скласти конкуренцію в конкурсі ЗМЗ.

— Фу, Дік! Пішов на фіг! Киш! Аааа!!! Не лізь до мене!

А Дік іще більше радів. Почала хазяйка кричати і скакати ні з того, ні з сього — он як круто з ним грається!

— Ану марш додому, падлюко! — я дивилася на годинник. Мій святий порив вернутись на контрольну було вбито. Хтось же мусить цього дебіла тягнути в ванну й відмивати від гівна.

Як на зло, вдома ще був тато.

— Шо воно так смердить?

— Шо-шо… Гівно! І я не перебільшую, до речі.