Читати книгу - "Доктор Фаустус"

злочинних бажань, і їх поділяє зі мною жменька розпорошених по світі людей, яких можна порахувати на пальцях. Але мій душевний розлад — тільки окремий різновид того, який, за винятком випадків надмірної дурості й ницої користі, став долею всього нашого народу. Я схильний добачати в цій долі особливий, небачений досі трагізм, хоч знаю, що й іншим націям уже доводилось задля власного й загальнолюдського майбутнього бажати поразки своїй державі. Але, зважаючи на вдачу німців, на їхню щиросердність і довірливість, на їхню потребу в щось вірити й комусь коритися, я все-таки сказав би, що в нашому випадку ця дилема набуває нечуваної гостроти, тому в моїй душі мимоволі закипає злість на тих, хто довів такий гарний народ до душевного стану, який, на моє глибоке переконання, тяжче спустошує його серце, ніж в інших народів, відчужує його від самого себе. Досить мені тільки уявити, що мої сини з примхи лихої долі довідаються про ці мої записки і змушені будуть, по-спартанському відкидаючи м'якодуху уважливість і шанобливість, виказати мене таємній поліції,— і я просто-таки з патріотичною гордістю усвідомлюю глибину конфлікту, в якому ми опинимося.

Я цілком свідомий того, що від усього сказаного вище і цей розділ вийшов перевантажений, хоч я й сподівався зробити його коротшим, і в мене мимоволі виникає підозра, що причина цьому — в моїй психології: я, мабуть, навмисне шукаю затримок і кружних шляхів, принаймні готовий у душі скористатися кожною такою нагодою, бо лякаюсь того, що маю розповісти. Висловлюючи припущення, що я кружляю навколо, бо в глибині душі боюся завдання, яке взяв на себе з обов'язку й любові, я тим самим доводжу читачеві свою чесність. Проте ніщо, навіть моя власна легкодухість не завадить мені виконувати його далі,— тому я знову повертаюся до свого зауваження, що, наскільки мені відомо, Адріан уперше зіткнувся зі сферою музики в ті часи, коли ми з корівницею Ганною співали канони. Правда, я знаю, що підлітком він ходив також разом з батьками на відправу до сільської церкви в Обервайлері, куди приїздив із Вайсенфельза учень музичної школи і грав на маленькому органі прелюдії до співу парафіян, потім супроводжував його, а коли відправа кінчалася, ще й виконував кілька несміливих імпровізацій. Але сам я майже ніколи не був там, бо ми здебільшого приїздили до Бухеля вже після відправи, і можу тільки сказати, що не чув від Адріана жодного слова, з якого можна було б виснувати, що гра того адепта якось зачепила його молоді почуття, чи, коли цього не могло статися, його хоч би вразив бодай сам феномен музики. По-моєму, ні тоді, ні в наступні кілька років він іще не звертав особливої уваги на музику й навіть собі самому не признавався, що має якийсь стосунок до світу звуків. Я пояснюю це стриманістю його вдачі, але, мабуть, причину можна знайти і в фізіології, бо на чотирнадцятому році життя, тобто в пору змужніння і втрати дитячої невинності, він, живучи у свого дядька в Кайзерсашерні, сам заходився експериментувати на піаніно. До речі, якраз тоді його почала мордувати успадкована мігрень.

Майбутнє його брата Георга як спадкоємця хутора було визначене наперед, і сам він з ранніх років жив у цілковитій гармонії зі своїм призначенням. Питання ж про те, ким стане їхній другий син, для батьків було не вирішене; аж дивно, як рано і в його родичів, і в усіх нас склалася думка, що з Адріана вийде вчений. До з'ясування, який саме вчений, було ще далеко, але ще в дитинстві його моральний образ, його спосіб висловлюватися, його рішуча постава, навіть його погляд і вираз обличчя не викликали, наприклад, і в мого батька ніякого сумніву в тому, що цій гілці на родовому дереві Леверкюнів судилося «сягнути вершин», що Адріан буде першим членом цієї сім'ї з вищою освітою.

Ця думка з'явилася і зміцніла найбільше тому, що Адріан, можна сказати, напрочуд легко поглинав знання, які він діставав у батьківському домі. Йонатан Леверкюн не посилав своїх дітей до звичайної громадської школи — мені здається, не так з усвідомлення своєї соціальної приналежності, як з великого бажання дати їм глибшу освіту, ніж вони могли отримати в сільській школі з дітьми обервайлерських орендарів. Сільський учитель, молодий, ще тендітний чоловік, що так ніколи й не перестав боятися пса Зузо, по обіді, виконавши свої службові обов'язки, приходив до Бухеля — взимку Томас їздив по нього на санях, — давати уроки, і коли тринадцятирічний Георг засвоїв від нього майже всі знання, що мали стати основою для його подальшого навчання, він узявся давати початкову освіту Адріанові, якому йшов восьмий рік. І от він, учитель Міхельсен, і був перший, хто голосно, навіть трохи схвильовано заявив, щоб хлопця «Бога ради» віддали в гімназію і в університет, бо йому, Міхельсенові, ще ніколи не траплявся такий здібний, тямущий учень, і було б соромно не прочистити йому шлях до вершин науки. Він висловив свою думку десь так, трохи по-семінарському, і навіть завів мову про «генія», почасти, звичайно, тому, що хотів похизуватися цим словом, яке справляло досить смішне враження, бо йшлося про осягнення найпростіших знань, але сказано це було зі щирого подиву.

Я ніколи не був присутній на тих уроках і знав про них тільки з чужих уст, але мені неважко уявити собі Адріанову поведінку, яка молодому, ще зовсім хлопчакуватому вчителеві, звиклому то хвалою і заохоченням, то гіркою доганою втовкмачувати учбовий матеріал у ледачі, вперті голови, здавалася часом аж трохи образливою.

— Якщо ти вже все знаєш, — ніби чую я його голос у таких випадках, — то я можу собі йти.

Звичайно, його вихованець знав не «все». Проте в його міміці було щось від всезнайства, просто тому, що він усе схоплював і засвоював швидко й на диво самостійно, ще навіть не дослухавши урок до кінця, — в цьому випадку у вчителя швидко минає бажання хвалити учня, бо він відчуває, що при такому розумі існує загроза для душевної скромності, і той учень може легко й запишатися. Від абетки до синтаксису й граматики, від ряду чисел і чотирьох арифметичних дій до потрійного правила й простих пропорцій, від вивчення напам'ять коротеньких віршів (власне, то було не вивчення: Адріан миттю схоплював їх і до слова запам'ятовував) до письмового викладу своїх думок на природознавчі й краєзнавчі теми — все він сприймав однаково. Прослухає краєчком вуха, відвернеться, і на обличчі в нього з'явиться такий вираз, наче він хоче сказати: «Ну