Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » День опричника 📚 - Українською

Читати книгу - "День опричника"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "День опричника" автора Володимир Георгійович Сорокін. Жанр книги: 💙 Фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 18 19 20 ... 37
Перейти на сторінку:
митниці з антикваріатом та коштовними металами… Розумію, розумію, чому вона так дивиться фільму цю. Це ж історія її родини, йолкипалки! Адже дякові Сотському, якщо мені пам’ять не зраджує, стяли голову тоді на Красній площі разом із дев’ятьма головними змовниками…

На моїй бульці — тигри в клітках, радянські куховарки, а я ‘їх геть не бачу. Тут поруч — жертва держави Російської сидить. Як же з нею вчинили? Прізвища навіть не змінила, взяла подвійне.

Горда. Замовляю докладну біографію: 32 роки, одружена з Борисом Штейном, торговцем текстилем, у той час 6 років прожила на засланні разом із матір’ю й молодшим братом, за освітою юрист, ядро характеру — «Сестра-бігунка, 18», лівша, ламала ключицю, слабкі легені, погані зуби, двічі пережила викидень, на третій раз народила хлопчика, живе тепер в Оренбурзі, любить стріляти з лука, грати в шахи й співати під гітару російські романси.

Вимикаю своїх тигрів, намагаюсь задрімати.

Але думки самі в голову лізуть: от сидить поруч людина, яка назавжди образу зачаїла. І не тільки на нас, опричних, але й на самого Государя. І з людиною цією вже нічого вдіяти не можна.

Але ж вона сина виховує, і, мабуть, щочетверга в них зі Штейном сімейні прийоми, інтелігенція оренбурзька збирається. Співають вони романси, п’ють чай із вишневим варенням, а потім — розмови ведуть. І не треба бути Параскою-ясновидицею, щоб здогадатися, про що й про кого вони говорять…

І таких от людей після всього — сотні сотень. А з дітьми та з чоловіками-дружинами — тисячі тисяч. А це вже сила неабияка, що обліку потребує. Тут думати наперед треба, прораховувати ходи. І те, що ‘їх із місць нажитих столичних позганяли, та по оренбургах-красноярськах порозпихали, це не вихід, не рішення.

Одне слово: милостивий Государ наш. Ну, і слава Богу…

Усе-таки задрімати пощастило.

Навіть уві сні щось мерехтливе й вислизаюче бачив. Але не білого коня — дрібне щось, розсипчасте, тужливе…

Отямився, коли вже посадку оголосили. Зиркнув краєм ока на бульку з фільмою історичною: а там уже розв’язка, допит у Таємному Приказі, диба, щипці розпечені, спотворене злістю обличчя міністра:

— Ненавиджу… як я вас ненавиджу!

I — фінал, останні кадри: стоїть Государ, іще молодий, на тлі пейзажу рідного, залитого сонцем світанковим, стоїть із першою цеглиною в руках, дивиться на Захід і промовляє заповітне:

— Велика Російська Стіна!

Приземляємось.

Зустрічає мене біля літака Потроха: молодий, червонощокий, кирпатий, із чубом перезолоченим. Сідаю в його «мерина», і як завжди відчуття таке, що це моя машина. Dcji vu. Машини в опричників у всіх однакові — що в Москві, що в Оренбурзі, що в Оймяконі: чотирьохсотсильні «мерини»-купе кольору стиглого помідора.

— Здорово, Потроха.

— Здорово, Ком’яго.

Усі ми один з одним завжди на «ти», одна родина опрична. Хом і разів у півтора я за Потроху старший.

— Що ви тут мишей не ловите? Варто було Чапизі поїхати, все у вас зупинилось.

— Не гарячкуй, Ком’яго. Тут справа сальна. У них гак у ГІриказі. Чапиж із Приказом до останнього в гарних був. А я для них — ніхто. Плече потрібне.

— Так тобі ж ліве плече потрібне, а я з правого!

— Тепер не має значення, Ком’яго. Головне — у тебе Печатка.

При спірній потрібен опричник із повноваженнями.

Знаю, проходили. Опричник із повноваженнями. А це — Печатка. Тільки у дванадцяти опричних Печатка є. У лівій руці вона, у долоні, під шкірою. І забрати її в мене тільки з рукою можна.

— Дякові призначив?

— Авжеж. За чверть години біла нарада.

— Лікарі?

— Усе в нормі.

— Поїхали!

Потроха хвацько вирулює, виїжджає з воріт аеропорту на тракт, дає газу. Мчимо ми з аеропорту не в Оренбург, своїми пуховими хустками та красунями вузькоокими, російсько-китайськими славний, а в протилежний бік. По дорозі Потроха мені справу детальніше викладає. Давненько не працював я з митницею, давненько. Багато нового за цей час з’явилося. Багато такого, про що ми раніше й не здогадувались. З’явилися, наприклад, прозорі нелегали. Виник таємничий «експорт порожніх просторів».

Субтропічне повітря тепер у Сибіру дорого коштує, — женуть обсяги з цим повітрям. Женуть із Піднебесної якісь приставки зі згорнутими бажаннями. Загадка! Слава Богу, нинішня справа простіша.

За чверть години домчав Потроха до Дороги. Я її вже, мабуть, років зо три не бачив. І щоразу, коли бачу, — подих перехоплює.

Дорога! Потужна це річ. Іде вона з Гуанчжоу через Китай, повзе через Казахстан, через Південні Ворота в Південній Стіні нашій, потім — через Росію-матінку й до самого Бреста. А там — прямісінько до Парижа. Дорога Гуанчжоу-Париж. Відтоді як усе світове виробництво всіх головних речей-товарів потихеньку в Китай Великий перетекло, збудували цю Дорогу, що поєднує Європу з Китаєм. Десятисмутова вона, а під землею — чотири лінії для швидкісних потягів. Цілодобово по Дорозі повзуть важкі трейлери з товарами, свистять підземні потяги сріблясті. Дивитися на це — просто диво.

Під’їжджаємо ближче.

Дорога вся потрійним захистом обнесена, охороняється від диверсантів, від кіберпанків відморожених. В’їжджаємо на відстійник. Красивий він, великий, скляний, для шоферів-дальнобійників спеціально обладнаний. Тут тобі й сад зимовий із пальмами, і лазня з басейном, і харчевні китайські, і трактири російські, і тренажерні зали, і будинок розпусти з блядями вправними, і готель, і кінозал, і навіть ковзанка льодяна.

Але ми з Потрохою до нарадної прямуємо. А там уже сидять-чекають-не дочекаються: дяк із Митного Приказу, піддячий звідти ж, нами обсалений, двоє зі Страхової Палати, сотник із Подорожнього Приказу і двоє китайців-представників. Сідаємо з Потрохою, починаємо розмову. Входить китаянка чайна, заварює чай білий, що бадьорість тіла підвищує, розливає з посмішкою кожному. Дяк митний упирається слонярою:

— Потяг чистий, у казахів претензій немає, угода наскрізна, правильна.

Ясна річ, дякові просалили весь потяг, усі дванадцять трейлерів, до самого Бреста. Наше діло — затримати китайців, щоб вони подорожню страхову прострочили, а тут і наша страховка навалиться. А наша страховочка — 3 %. Це на Дорозі кожен собака знає. На ці ось 3 % скарбниця опрична добре зростає. Та й не тільки опрична. Усім правильним вистачає, перепадає. Ці самі 3 % багато правильних витрат закривають. А витрат у нас, у слуг Государевих, безліч. Хіба ж дяк митний, юанями нашпигований, це розуміти хоче?

Сотник подорожній наш. Починає розгойдувати:

— У двох трейлерів китайський техогляд липовий. Потрібна експертиза.

Китаєць заступається:

— Техогляд правильний, ось висновок.

З’являються в повітрі світляні ієрогліфи підтвердження.

Я китайську розмовну опанував, ясна річ, куди тепер без неї. Але з ієрогліфами — болото. Потроха зате вправний у китайській, викопав висновок

1 ... 18 19 20 ... 37
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «День опричника», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "День опричника"