Читати книгу - "Капітани піску"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ти хотів би стати моряком?
— Ні… Мені подобається тут. Я не хочу звідси нікуди рушати, нікуди.
— А я б хотів. Гарно, мабуть, залазити на щоглу. А якщо буря, уявляєш? Ти пригадуєш історію, яку нам читав Професор? Ото була буря…
Ага. Просто ураган.
Педро Куля пригадував далі події у тій історії. Гульвіса нізащо б не покинув Баїю, де він виріс і де так легко було жити з ножем за поясом, гітарою під пахвою і юною мулаткою. Тільки таке життя провадитиме Гульвіса, аж поки не стане зовсім дорослим.
Вони дійшли до входу на сьомий причал. Жоан де Адам, чорний сильний докер, колишній страйкар, якого любили і боялись у цілому районі, сидів на ящику. Він курив люльку, під сорочкою у нього випиналися м'язи. Коли побачив хлопців, відразу ж привітався з ними:
— Привіт, Гульвісо, друже! І капітану Педро привіт! Він називав Педро капітаном Педро і любив із ним розмовляти. Підсунувся, даючи Педро місце на ящику. Гульвіса всівся перед ними на землю. На розі стара негритянка продавала кокаду[15] та помаранчі. Вона була вдягнена у кольорову бавовняну спідницю і в блузку, з якої виднілися перса, ще досить тугі, як на її вік. Гульвіса дивився на груди негритянки, очищаючи апельсин, якого щойно приніс із її столика.
— У тебе ще гарна постать, тітко! Правду кажу, еге ж?
Негритянка посміхнулась.
— Ця молодь зараз не поважає старших, куме Жоан де Адам. Хто це коли чув, щоб шмаркач розпатякував про груди такої старої баби, як я, у котрої все вже позаду, ну скажіть?
Та облиш, тітко, тобі приємно це чути…
Негритянка засміялась, задоволена.
— Я вже не думаю про таке, коханий Гульвісо. Ввійшла вже в літа. Ось запитай цього… — і вона показала на Жоана де Адама. — Я бачила, як він організовував перший страйк тут, у доках. Такий був хлопець тоді, як ось ти. В ті часи ще ніхто й не знав добре, що то воно таке страйк. Пам'ятаєш, друже?
Жоан де Адам кивнув головою на знак того, що пам'ятає. Звів очі, пригадуючи давні часи, коли доки охопив перший страйк. Він був одним з найстарших докерів, хоча ніхто б відразу не вгадав його років. Педро Куля промовив:
— Негр скаже, як завяже, а як змалює, то іншому тричі тридцять раз так не вдасться.
Негритянка нахилила голову, майже білу від сивини. Потім стягла хустину, що покривала їй волосся, а Гульвіса пожартував:
— Слухай, нащо тобі ця хустка? Негритянка гарніша, коли пишніша…
Жоан де Адам запитав:
— А ти пригадуєш Раймундо, кумо Луїзо?
— Блондина, який загинув під час страйку? Як можна його не пам'ятати? Щовечора приходив до мене погомоніти трішки, а жарти полюбляв…
— Його вбили, коли до нас наїхала кінна поліція. — Він глянув на Педро Кулю. — Ти ніколи не чув, щоб говорили про нього, капітане?
— Ні.
— Ти мав тоді чотири роки. Був певний час у одного, потім у іншого, поки нарешті втік кудись. Відтоді нічого про тебе ми не чули, аж доки ти об'явився як ватажок капітанів піску. Скільки тобі зараз років?
Педро почав рахувати, але Жоан де Адам перебив його:
— Тобі зараз років п'ятнадцять. Чи не так, кумо? Негритянка кивнула, що так. Жоан де Адам вів далі:
— Одного дня, коли захочеш, можеш іти сюди працювати в док. Ми тримаємо тут для тебе місце.
— Чому? — запитав Гульвіса, а вражений Педро тільки слухав.
— Тому що його батько був Раймундо і загинув, борючись за народ, за справжні людські права для свого народу. Це був справжній мужчина. Він був вартий десятка тих, кого зустрічаємо отут зараз.
— Мій тато? — запитав Педро Куля, який досі не чув нічого певного про ті справи.
— Так, твій тато. Люди прозивали його Блондином. Коли під час страйку він промовляв до людей, ніхто б не подумав, що це простий вантажник. Його вцілила куля. І тому маємо для тебе тут місце у доках.
Педро Куля шкрябав тріскою по асфальті. Подивився на Жоана де Адама.
— А чому раніше ти мені ніколи про це не розповідав?
— Ти ще був дуже малий, щоб зрозуміти це. А незабаром ти вже станеш мужчиною, — задоволено засміявся негр.
Педро Куля теж усміхнувся. Був радий, що довідався про долю свого батька і що той був таким видатним чоловіком. Але запитав, повільно розтягуючи слова:
— А маму мою ти теж знав? Жоан де Адам на мить замислився.
— Ні, не знав. Коли я познайомився з Блондином, у нього вже не було дружини. Але був ти.
— А я її знала. — Тепер говорила негритянка. — Вродлива жінка. Ходила чутка, ніби твій батько викрав її з багатого дому там, з Верхнього міста, — і вона показала на частину міста, що виднілась на узвишші. — Вона померла, коли ти мав тільки шість місяців. У ту пору Раймундо працював на фабриці сигар в Ітапажіпе. Вже згодом перейшов сюди, у доки.
Жоан де Адам повторив:
— Коли тобі захочеться…
Педро Куля заперечливо похитав головою. Потім спитав:
— Страйк — це було щось гарно, Жоане?
Вони послухали, що розповів їм Жоан де Адам про страйк. Коли той закінчив, Педро Куля промовив:
— Я хотів би організувати страйк. Це повинно бути чудово!
Коли до причалу почав приставати корабель, Жоан де Адам підвівся.
— Зараз нам треба йти вантажити цього голландця. Корабель загудів і почав маневрувати, щоб пристати до причалу. На причалі колом стояли докери, вдивляючись у великий корабель. Педро Куля дивився на них з любов'ю. Його батько був одним із них і загинув, захищаючи їх. Проходили чоловіки — білі, мулати, негри, багато негрів. Вони йшли наповнювати черево корабля мішками какао, ящиками тютюну, цукру, всіх продуктів штату Баїя, які зараз поїдуть у далекі краї, де люди, такі ж, як і вони, тільки високі й світлошкірі, вивантажать з корабля товар, випорожнять його черево. Батько Педро був одним з них. Зараз він це знає. Для них його батько промовляв, залазячи на бочку, яку швиденько прикочували на місце збіговиська докерів, за них він бився, а потім дістав кулю, коли проти докерів вислали кінну поліцію. Отже, саме тут, де він сидить зараз, текла кров його батька. Педро Куля подивився на землю, нині покриту асфальтом.
Отже, під тим асфальтом є кров, яка витекла з тіла його батька. І тому
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Капітани піску», після закриття браузера.