Читати книгу - "Експансія-I"

Штірліц вийшов на шосе — жодної душі; не подобається мені все це, подумав він; дивна гра; перевіряли на злам, чи що? Документи вони могли відібрати інакше, для чого потрібен був такий пишний спектакль?

Мимо Штірліца пронісся старий «паккард», прикрашений клаксонами, з якимись наклейками і дуже довгою антеною; напевне за кермом іспанець, тільки вони так прикрашають свої машини, американці ставляться до транспорту як хороший вершник до коня: заливають найкращий бензин, часто міняють мастила і віддають щомісяця на шприцювання; миють машини рідко; найважливіше швидкість і надійність, а не краса; це для жінки важливо бути красивою; іспанець про мотори має приблизне уявлення, їм тільки поговорити б, це — хлібом не годуй; а ще — страшенно полюбляють робити припущення і ділитися здогадками; а втім, це їхня не вина, а біда; жертви суспільства, позбавленого інформації, зацензуровані понад міру, поворухнутися не можна, суцільні заборони.

Друга машина була переповнена пасажирами. Штірліц навіть не піднімав руки.

Третя машина, з великими літерами на дверцятах «ІТТ», загальмувала; водій запитав досить поганою іспанською:

— Вам куди?

— До Мадріда, — відповів Штірліц.

— Сідайте підвезу.

І по тому, як він сказав це, Штірліц зрозумів, що водій — німець.

— Ви родом з Берліна? — поцікавився Штірліц своїм чеканним хохдейч.

— Чорт забирай, так! — водій засміявся. — Але я звідти виїхав ще в тридцять дев'ятому… Ні, ні, я не емігрував, просто ІТТ перевела мене в свій тутешній філіал. Ви теж німець?

Штірліц посміхнувся:

— Та ще й який!

— Давно в Іспанії?

— Та як вам сказати…

— Можете не говорити, якщо не хочете.

— Я тут бував досить часто, ще з тридцятих років.

— Хто ви за фахом?

— Трудно відповісти однозначно… Учився багато чого… Вважайте мене філологом.

— Це як? Перекладач?

— Можна сказати й так. А що, ІТТ потрібні перекладачі?

— І вони також. Але насамперед нам потрібні німці. Хороші німці.

ШТІРЛІЦ-V

(Мадрід, жовтень сорок шостого)

— А що ви розумієте під висловом «хороші німці»? — запитав Штірліц. — По-моєму, всі німці — хороші, чи не так?

— Гідна відповідь.

— Це не відповідь. Скоріш уточнювальне запитання.

— Ще не настав час відповідати на запитання, а тим більше уточнювати. До речі, мене звати Франц Кемп, я інженер, очолюю сектор у відділі організації нових ліній на Іберійському півострові.

— А я Гельмут Брунн, дипломований філолог.

— Дуже приємно, пане Брунн.

— Дуже приємно, пане Кемп.

— Де ви живете?

— У центрі. А ви?

— На кальє Леон.

— В напрямку до Аточе? Біля Санта Марія-і-Каньїзарес?

— Саме так.

— Чому ви поселились у тому районі? Він занадто іспанський. Гамірно, багато всякого люду.

— Люди ІТТ повинні жити в гущі того народу, серед якого вони працюють.

Штірліц посміхнувся:

— Це директива?

— Загалом так. Неписана. Хочете чашку кави? Пригощаю.

— Дякую. З радістю.

— Тут є з'їзд на путівець, там чудова кав'ярня дона Феліпе. Не були?

— Навіть не чув.

— Простий селянин, але з головою американського бізнесмена. Він знає, що всі іспанці найдужче люблять таємницю, а від своїх жінок у місті нема де сховатись. Франко розігнав усі борделі, так дон Феліпе купив старий сарай за безцінок, приймає гостей при свічках, має дві кімнати для побачень, загрібає величезні гроші, фінансовий нагляд поки ще до нього не добрався, згадаєте моє слово, стане мільйонером…

Кемп звернув на путівець.

«Чому така курява всюди в Іспанії? — подумав Штірліц. — Однакова на півночі, на півдні, сході й заході. Дивовижно червонувата, і сонце в ній здається феєричним, наче на картині жаху; останній день цивілізації; мабуть, стара земля, скеля Європи; тільки в Росії є тихі піщані дороги в соснових лісах без жодної пилинки, та ще в Естонії, більше піде такого нема.

— Он його сарай, на пагорбку, — сказав Кемп. — Зараз осяде пилюка, побачите.

— За контурами він схожий на середньовічний замок.

— Це силосна башта. Земля дорога, так він силоспу башту прилаштував, я ж кажу, справжня американська хватка.

На відміну від американців Кемп загальмував плавно, вміє берегти речі; він тут живе недавно, зрозумів Штірліц, якби він не знав війни, то гальмував би так, як гальмують іспанці і як той водій «шевроле» зі шрамом; тільки німець, що пережив війну, вміє ставитися до машини так, як цей Кемп; у вермахті суворо карали тих, хто різко гальмував, — гостра нестача каучуку, швидке зношення покришок; «удар у спину», так, здається, говорив фюрер «трудового фронту» Лей про недбалих шоферів.

Із замку-сарая вийшов худий дід у селянському вбранні, яке сиділо на ньому фасонисто, чисто по-іспанському.

Ніхто не вміє так красиво одягатись, як іспанці, подумав Штірліц, це в них природжене; коли втрачено державну могутність, одні народи починають опановувати науку, другі тихо собі і животіють, треті шукають утіхи; іспанці, після того як імперія впала, вдалися в міркування — з приводу і без приводу; робити діло влада не дозволяла, контролювала кожен крок підданих, боялась, що не зможе стримати ініціативних; нічого бідолашним іспанцям не лишалося, окрім того як говорити та вдягатися; той не справжній кабальєро, хто не міняє костюм хоча б двічі на тиждень; селянський одяг дона Феліпе пошитий на замовлення, занадто оздоблений строчкою, підігнані всі лінії й продуманий шліц.

— Добрий день, сеньйоре Кемп, радий вас бачити, — щиро привітав дон Феліпе гостя. — Кава чекає на вас, саме така, яку ви любите.

— Дякую. Це мій співвітчизник, сеньйор Брунн.

Старий простяг Штірліцу довгу, тонку, зовсім неселянську долоню; рукостискання його було млявим, наче він беріг силу.

У старовинному сараї було прохолодно й похмуро; пахло деревом; будівля була складена з величезних темних колод; біля каміна стояло старовинне колесо від екіпажа й рицарські лати; ніхто, крім іспанців, не вміє так швидко налагодити побут на порожньому місці, подумав Штірліц; у них природжений естетичний смак, у цьому їм не відмовиш. А взагалі вони схожі на нас; у жодній країні світу гостеві не віддають на ніч своє ліжко — тільки в нас та в Іспанії.

У простінках висіли фотографії матадорів і актрис з написами. Як і в маленьких ресторанчиках в центрі, написи були афектовані: «Сеньйорові дону Феліпе де ля Бока з трепетною любов'ю і на добру пам'ять від маленького Піпіто, який дуже боїться биків, але вдає, що він хазяїн «Пласа