Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Третя карта 📚 - Українською

Читати книгу - "Третя карта"

222
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Третя карта" автора Юліан Семенов. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 18 19 20 ... 77
Перейти на сторінку:
чарки каламутнуватого самогону, приніс хліба, цибулі й солі.

— Досить? — запитав він. — Чи підігріти борщу? Я частував знахаря пречудовим борщем.

— Дякую вам, я ситий, — мовив Трушницький. — За здоров'я пані Ванди.

— За здоров'я, — відповів Ладислав та й вихилив чарку до рота, схожого на щілину в скарбничці: таку скарбничку Трушницькому подарувала бабуся Ганна Тарасівна, коли приїздила до них у маєток з Полтавщини, — пірат із розтуленим потом, у червоній косинці та з сережкою в лівому вусі…

Трушницький одрізав скибочку хліба, кинув до рота пучечку солі та й запитав:

— Який діагноз?

— Нема діагнозу, — відказав Ладислав. — Знахар не вірить сучасній медицині. Він вірить у Месмера. Сеанс тривав півгодини, і матуся сказала: «Не болить». Він змусив її встати, і вона встала.

— Але ж пані Ванда два тижні пила ліки…

— Ваші німецькі ліки ні к лихій годині не годяться! Вони ж не допомагали матусі, і на шеляг не допомагали! А прийшов знахар….

— Ну гаразд, а що, як знахар прийшов у момент кризи, Коли вже ліки подіяли? А що, як стався той випадок, коли знахар скористався, — мимоволі, — помітивши обурений погляд Ладислава, пояснив Трушницький, — тим ефектом, який дала звичайна фармакологія?

Ладислав затягнувся, обпікаючи великі пальці, і розчавив недопалок об край грубо збитого дощаного стола.

— Я тепер отому знахареві до кінця своїх днів повірив. Навіщо ж віру підривати?

— А вона потрібна, ота віра? — тихо запитав Трушницький.

— Цебто? — Ладислав ніби об щось ударився. — Не розумію.

— Віра — це спокуса, це надія, марна надія, страх, сподівання, а врешті-решт невір'я, бо в результаті на кожного чекає розчарування й порожнеча. Краще вже просто жити: буде день — буде їжа. Не вірю я нікому й нічому і знахареві вашому не вірю.

— Але ж він прийшов, пальці розчепірив, потом облився, і матуся встала! — вигукнув Ладислав. — До чого тут ваше невір'я? Позавчора ми гадали, що тю-тю: запалення легенів у її віці звісно чим кінчається. А куди мені без неї? Куди? Я то ще добре, якось протримаюсь до свого кінця, а Микитка з Янеком?

— Слухайте, Ладиславе, я хотів давно запитати: де ваша дружина? Вона жива?

— На добраніч, — одразу ж підвівшись, промовив Ладислав. — Потемки роздягнетесь чи посвітити?

— Роздягнусь. Пробачте, ради бога, що я вас невдало запитав, — самогон у голову вдарив.

— А то посвічу.

Трушницький устав, почуваючи у тілі радість.

— Заздрю я людям фізичної праці, — знову переходячи на шепотіння, промовив він, — їм і похмелятися можна, і раненько пивком побалуватися, а я мов на каторзі, справді! Хоч помри, а голова має бути свіжа.

— Дуже страждаєте після перепою?

— Атож. Нудьга, та й печінка болить.

— А ви гарячого борщу. Це дуже полегшує страждання — гарячий борщ, цибулина, окраєць теплого хліба, а тоді, коли пройме піт і змокріє лоб, тоді півскляночки, та й хруснути малосольним огірком…

— Ви спокусник, — зітхнув Трушницький. — Неабиякий спокусник. Казкар. Я, знаєте, заслухуюсь, коли ви своїм хлопчикам казки розповідаєте.

Ладислав узяв лампу зі столу, зайшов із Трушницький до його закутка з маленьким віконцем, що виходило на похилений паркан.

Спостерігаючи за тим, як хормейстер спритно роздягався, умудряючись безшумно скакати на одній нозі, стягуючи широкі штани, замислено промовив:

— Якби я знав, хто моя дружина, коли устрів її, то або втік би од неї зразу ж, або дивився як на святу. А я на неї як на дружину дивився. Як на власну дружину. Чоловіки, дружини — це синонім власності. Дружина. Значить, само собою зрозуміло, моя. Чоловік? Так само. У кому іскра божа є, той мусить або самотою жити, або заводити сім’ю, коли іскра божа, спочатку захована в людині, стане для всіх очевидна. Одне слово, дружина моя — Ганна Прокопчук.

Трушницький сів на ліжко, боляче вдарившись ліктем об маленький столик.

— Та, що в Парижі? Архітектор?! Ладислав, погасивши лампу, буркнув:

— На добраніч, дорогий хохол.

— На добраніч, любий ляше… Ви мене прямо наче обухом по голові: Ганна Прокопчук, чи ти бач!

— І досить про це, — причиняючи двері, попросив Ладислав, — діти не повинні її знати, не треба нещасним дітям знати знаменитих родичів. Коли одразу, змалечку цього не було — в отроцтві зламати може. Одірве їх від мене, а прибитися ж нікуди. Хоча річка без одного берега — і таке можливо, хормейстере, в наші дні.

… Трушницький прокинувся, зачувши музику. Якусь мить він лежав нерухомо і чув, як за стіною кашляла пані Ванда, прохаючи Ладислава розвести гірчиці в емальованому кухлі, а музика все одно звучала й далі, і була вона до того пасторальна й легка, що Трушницькому здалося, начебто приснилися йому і хрипкий голос пані Ванди, і чалапання по брудній підлозі великих Ладиславових ніг, і брязкіт посуду, коли Ладислав дістав з буфета блакитного емальованого кухлика. Трушницькому здавалося, що висока пасторальна музика була дійсністю, правдою, реальністю, котра звичайно з'являється над ранок, у задуху, перед грозою.

«Саме тому, що я не хочу розплющувати очі, я розплющу їх», — подумав Трушницький, і тієї ж миті, як він отак подумав, музика зникла, і він навіть підвівся з ліжка, щоб затримати її в пам'яті, але вона, немовби щось живе, тікала од нього білою, химерною плямою згадки. Замість музики він тепер чув тільки кашель старої пані й машинально відзначав, що кашляла вона справді легше, ніж учора, і не було у довгій, задушливій тиші того страшного відчуття смерті, що з'являлося протягом перших тижнів її хвороби; іноді, почувши, як під час тяжкого кашлю пані Ванда несподівано змовкала, і не ковтала важко повітря, і не сякалася полегшено, Трушницький убігав до неї в кімнату й бачив, як жінка качалася на ліжку, вигиналася на подушках, немов акробатка, і руками загрібала повітря, щоб було більше, та дихала вона все одно через силу і відкашлятись не могла. Тоді її садовили на ліжку, нахиляли голову, і її синє обличчя блідло, і вона починала хрипіти, немов величезні міхи роздувались у грудях, а тоді наставало забуття і обличчя її робилося дивовижно моложаве і вродливе — зовсім без зморщок…

«Може, справді їй знахар допоміг, а не червоний стрептоцид? — подумав Трушницький. — Ми завжди у відчаї біжимо до знахарів. А коли над нами не капає, глузуємо з них. Чи не від слабких наших знань? Або через неможливість збагнути невідоме? До церкви ж ми теж бігаємо, Коли чекаємо допомоги від господа, — в години радощів хто про нього пам'ятає?»

— Як здоров'я пані Ванди? — спитав Трушницький І піймав себе на тому, що завчено усміхається, ніби вірить, що його не тільки чують,

1 ... 18 19 20 ... 77
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Третя карта», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Третя карта"