Читати книгу - "Буба : мертвий сезон"

— Припини! — Хлопець нервово роззирався довкола. — Люди дивляться, а ти мене тут лажаєш…

— Я тебе? — Буба високо піднесла голову й глянула на нього, наче на якогось хробака. — Ти сам облажався, ти… дурноверхий глистюк! — процідила вона крізь зуби.

Адась став як укопаний. Його вочевидь занепокоїло те, як назвала його Буба.

— Дурноверхий глистюк? — наздогнав дівчину здивований голос однокласника. Вона майже бігцем домчала до шкільних воріт і, не озираючись, зникла в роздягальні, заповненій строкатою юрбою.

* * *

— І що ти йому на це відповіла? — запитав Сирота на великій перерві. Хлопчина вмостився на підвіконні. Тому самому, де раніше любили сидіти Буба й Агата.

— Що він свиня й дурноверхий глистюк.

— Дурноверхий глистюк? Гм… — здивувався Стась. — Свиня — це зрозуміло, але глистюк? Та ще й дурноверхий? Мені б таке на думку не спало.

— Я мала на увазі їхні улюблені місця перебування, — Буба намагалася знайти наукове пояснення. — Адась копирсається в плітках, як у нечистотах. Така собі ганебна форма існування, — пирхнула дівчина. — Колись він був нормальний. Гадки не маю, що це з ним сталося.

— Те саме, що й із більшістю хлопців у нашому класі, — Сирота перестав усміхатися, а це з ним рідко бувало.

— Вони й далі тебе дістають?

— Так, — махнув він рукою. — От тільки я цим не переймаюся й не збираюся бути таким, як вони, тому їхні зачіпки для мене, як похвала. Завдяки дурним людям почуваюся кращим.

— Я тебе розумію. Зі мною те саме. На щастя, невдовзі повернеться Агата. Тобі вона сподобається, — Буба всміхнулася. — 3 нею про все можна поговорити. Майже про все, — виправилася дівчина, ледь знітившись. — Шкода, що зі своїми проблемами вона залишилася сама віч-на-віч.

— Агата тебе недооцінила, — Сирота простягнув руку до наступної канапки.

— Ти або їж, або посміхайся, — дорікнула йому Буба. Проте коли Стась простягнув їй пакунок зі сніданком, засміялася й собі, вдячно приймаючи бутерброда.

Про Агатине повернення сказала й Редбулька.

— Я вимагаю, — суворо глянула вона на присутніх, — аби в класі не патякали й не пліткували про те, що сталося. Бо до випускних іспитів допускатимуться лише тактовні учні, з відповідним рівнем знань. Тобто такі, які можуть збагнути красу художньої літератури… І вже тим більше — зрозуміти свою подругу, — закінчила вчителька й вліпила першу того дня одиницю.

* * *

Клеменс, як завжди, куняв на своїй лавочці. Буба довгенько стояла перед нею, щоб привітатися.

— Добридень, пане! — зраділа дівчина, коли той розплющив одне, ледь почервоніле, око.

— О, моє шанування, панночко, — відповів чоловік хрипкуватим голосом. — Давно не було нагоди з вами привітатися. А панянки, як я розумію, на прогулянку зібралися, — помітив він Добавку, яка приязно метляла хвостом. — Справді, варто, хоча від рання дощить, — здригнувся чоловік, щільніше закутуючись у благеньке пальтечко.

— А й справді, — відказала Буба. Витерла рукавом мокру лавку й сіла поруч зі знайомим.

— Пивця не бажаєте? — той звично витяг із-за пазухи пляшку.

— Спасибі. Маю ще кілька справ залагодити, — лагідно відмовилася дівчина.

— Певна річ, — кивнув Клеменс. — Коли я був у вашому віці, то теж пригощався значно рідше, — і він обдарував Бубу щирою, хоча трохи щербатою, посмішкою.

— Я непокоюся, що ви оце тут так мерзнете, — дівчина роззирнулася, немовби сподіваючись угледіти який-небудь обігрівач у кущах. — Мені здається, що краще сидіти в теплому барі. Тут біля скверу є такий невеличкий…

— Ха! — Клеменс миттю очуняв. — Це ви про той шахрайський гадюшник? — вигукнув він так голосно, що навіть галки, які сиділи неподалік, знялися в повітря.

— Можливо, — нерішуче мовила Буба.

— Про бар «Малий Рисьо»? — допитувався її знайомий, вочевидь знервований.

— Справді, він так називається.

— Тож заявляю! — гаркнув Клеменс, і люди почали швиденько їх оминати. — Усім і кожному! — Буба глянула довкола, але крім неї поруч із химерним чоловіком більше нікого не виявилося, бо «всі» й «кожен» вшилися. — Ноги моєї там ніколи не буде! — закінчив він і люто захрипів.

— Ви погано почуваєтеся, пане Клеменсе? — Буба намагалася зазирнути йому в очі, але чоловік закрив обличчя руками й виглядав, як жертва катастрофи. — Ніхто вас не примушує й не просить туди ходити, — пояснювала вона з почуттям власної провини. — Я рада вас бачити, а коли б ви сиділи в барі, у мене б не було такої можливості, — продовжувала дівчина. — Просто мені прикро, що ви тут мерзнете під дощем, на вітрі…

— Гадаєте, мені не прикро? Я теж сумую за своїми товаришами, за столиком у кутку «Рися». За Зенеком Макаркою. За своїми улюбленими картами. — Клеменс заплакав, а може, це краплини дощу стікали по його щоках. Хай там як, а виглядав він таким нещасним, що Буба ладна була все віддати за його щербату усмішку.

— Карти я могла б вам принести, — намагалася вона врятувати ситуацію.

— А з ким же мені грати? — сумно запитав пан Клеменс, і на його очах знову зблиснули сльози.

— Я вмію грати в бридж! — зраділа Буба.

— Я бачу, що ви геть необізнані з певними справами, тож коротко вам про все розповім, — похмуро запропонував її химерний знайомий.

Дощ лив як із відра, а Буба та Клеменс сиділи на лавочці, немов моряки, що намагаються вести корабель під час шторму.

— У цьому шахрайському генделику я позбувся всього! — тихо розповідав Клеменс. — Спочатку моєї пенсії, потім матусиної, і нарешті того, за чим шкодую найбільше. Свого весільного костюма.

— Весільного костюма? — здивувалася дівчина.

— Так-так, — зітхнув нещасний. — Колись я придбав його, аби повести під вінець панну Криську. А Криська виявилася стервом і пішла до вівтаря з кульгавим Болеком. Але костюм у мене залишився! Час від часу я відкривав шафу й милувався, як він виблискує сріблястою ниткою, як гордовито випростовує плечі. Бо це була річ добротна…

— То навіщо ж ви його програли?

— Бо Сталін, той, який мене ошукав, знав, що в шафі висить костюм. У жодного з моїх друзів такого не було. Най вишуканіша модель на весь люмпен-пролетаріат… А Сталін, панночко Бубо, заздрив мені через це, і через Криську заздрив, ту, що стервом виявилася…

— Я теж граю в бридж із дідусем, але ми ставимо копійки й нашу честь, — зітхнула дівчина. Їй було шкода нового друга, і його костюма також.

— Честі мені не бракує, — прошепотів чоловік. — Саме тому й мокну під дощем, а на поріг «Малого Рися» не поткнуся. Сталін тепер інших ошукує, шахрай такий! — зіщулився Клеменс. Було помітно, що він знову переживає власну поразку.

— Не годиться в бриджа махлювати, — Буба співчутливо глянула на бідолаху. — А що, коли відігратися?

— Мовчіть, панно Бубо! — суворо наказав