Читати книгу - "100 чарівних казок світу"

– Хай буде по-твоєму, пане! – відповів, уклонившись, карлик. – Князь залишиться задоволеним.

Карлик Ніс доклав усе своє вміння. Чужоземний князь гостював у герцога вже два тижні. Вони харчувалися не менш як п'ять разів на день, і герцог був задоволений мистецтвом карлика. На п'ятнадцятий день герцог звелів покликати карлика до столу, відрекомендував його своєму гостеві та спитав того, чи задоволений він карликом.

– Ти чудовий кухар, – відповів князь. – Але чому ти досі не подаєш до столу справжню королівську страву – паштет «Королівський»?

Карлик дуже злякався: він ніколи не чув про цей паштет. Але відповів:

– О пане! Я сподівався, що ти ще довго перебуватимеш у нашій столиці, тому й не квапився з цією стравою. Адже чим кухареві й пошанувати тебе на прощання, як не царем паштетів?

– Он як? – сказав, сміючись, герцог. – А як на мене, то ти, видно, хотів дочекатися моєї смерті, щоб уже тоді мене й пошанувати. Адже й мені ти жодного разу не пропонував цього паштету. Завтра ти маєш подати його на стіл.

– Нехай буде по-твоєму, пане! – відповів карлик.

Карлик не знав, як приготувати цей паштет. Він пішов до своєї кімнатки й заплакав. Гуска Мімі підійшла до нього і спитала про причину його сліз.

– Не плач, – сказала вона, почувши про паштет «Королівський». – Цю страву часто подавали в мого батька, і я приблизно знаю, що для неї треба. Ти візьмеш оце й оце, стільки і стільки, й хоча це не зовсім усе, що потрібне насправді, у твоїх панів, напевно, не такий тонкий смак.

Карлик підскочив від радості й узявся готувати паштет. Спочатку він зробив трохи на пробу, вийшло дуже смачно, і головний начальник кухні, якому він дав скуштувати, знову почав хвалити його велику майстерність.

Наступного ранку він запік паштет у великій формі й теплим, просто з вогню, послав його до столу, прикрасивши таріль гірляндами з квітів. А сам одягнув свою найкращу святкову одежу й пішов до їдальні. Коли він увійшов, головний розрізач саме розрізав паштет і подавав його на срібній лопатці герцогу та його гостеві. Герцог відкусив чималий шматок, звів очі до стелі та сказав, проковтнувши:

– Мій карлик – цар кухарів! Чи не так, любий друже?

Гість відкусив кілька маленьких шматочків і глузливо посміхнувся.

– Приготовано досить стерпно, – сказав він, відставляючи тарілку, – але все-таки це не справжній «Королівський».

Герцог наморщив лоба й почервонів від сорому та гніву.

– Ах ти, собако-карлику! – вигукнув він. – Як смієш ти так чинити зі своїм паном? Чи не відрубати тобі голову на покарання за погане куховарство?

– Зласкавтеся! – вигукнув карлик, падаючи навколішки. – Скажіть, чого бракує в цій страві? Не прирікайте мене на смерть через якусь там жменьку м'яса чи борошна.

– Від цього тобі буде мало пуття, любий Носе, – відказав чужоземець зі сміхом. – Не вистачає травиці, якої тут і не знають. Без неї в паштеті немає гостроти, і твоєму панові ніколи не їсти його в такому вигляді, як їм я.

– І все ж я його їстиму! – вигукнув герцог, люто блискаючи очима. – Присягаюся своєю честю, завтра я покажу вам або паштет, або голову цього хлопчини, прибиту до воріт мого палацу! Іди, даю тобі добу!

Карлик, плачучи, пішов до своєї кімнати й поскаржився гусці на долю, кажучи, що йому не минути смерті.

– Якщо річ тільки в цьому, – сказала Мімі, – то я тобі допоможу. Мій батько навчив мене розпізнавати всі трави. В іншу пору ти, може, й не уникнув би смерті, але зараз місяць уповні, а та травиця цвіте саме в цей час. Та скажи мені, чи є неподалік від палацу старі каштанові дерева?

– Так! – із полегкістю відповів Ніс. – Біля озера, за двісті кроків від палацу, їх повно.

– Лише біля старих каштанів цвіте ця травиця, – сказала Мімі. – Не гаймо часу й ходімо шукати те, що тобі потрібне.

Він узяв її на руки й пішов із нею до воріт палацу. Але воротар заступив йому дорогу і сказав:

– Милий мій Носе, випускати тебе з палацу заборонено. Я дістав суворий наказ.

– Але ж до саду мені можна вийти? – спитав карлик. – Пошли когось зі своїх помічників до наглядача палацу і спитай, чи не можна мені пошукати всіляких трав.

Воротар так і зробив, і дозвіл було дано. Сад був обнесений високою стіною, і про те, щоб утекти звідти, не могло бути й мови. Вийшовши з воріт, Ніс опустив гуску на землю, і вона швидко пішла поперед нього до озера, де росли каштани. Гуска все обнишпорила під усіма каштанами, перевернула дзьобом кожну травинку, але нічого не знайшла. Уже сутеніло, і розрізняти довколишні предмети ставало важче.

Тут погляд карлика впав на другий берег озера, і він гукнув:

– Подивися, там, за озером, є ще одне велике старе дерево. Ходімо туди й пошукаймо!

Каштанове дерево відкидало велику тінь, навколо було темно і майже нічого не можна було вже роздивитись.

Але раптом гуска зупинилася, залопотіла від радості крилами, тоді хутко занурилася головою у високу траву і, щось зірвавши, граційно подала те дзьобом враженому Носові зі словами:

– Це та сама травиця, і тут її багато, тож тобі ніколи її не бракуватиме.

Карлик замислено роздивлявся травицю. Вона поширювала солодкий аромат, що мимоволі нагадав йому сцену його перетворення. Листя й стебла були синювато-зелені, а квітка – червона з жовтими краями.

– Яке диво! – вигукнув він нарешті. – Я думаю, це та сама трава, що обернула мене на потвору. Чи не спробувати мені щастя?

– Не зараз, – порадила гуска. – Візьми з собою жмуток цієї трави, ми підемо до твоєї кімнати, зберемо твої гроші й усе твоє добро, а вже тоді перевіримо дію трави!

Вони пішли до його кімнати, і серце карлика голосно стукотіло від нетерпіння. Зв'язавши у вузол п'ятдесят чи шістдесят дукатів, які він накопичив, а також трохи одягу та взуття, він запхнув ніс глибоко в траву і вдихнув її аромат.

Тут усі його суглоби почали витягатись і тріщати, він відчув, як голова його вилазить із плечей. Скосивши очі на свій ніс, він побачив, що той робиться дедалі меншим. Його спина та груди почали вирівнюватись, а ноги стали довшими.

– Який ти високий, який вродливий! – вигукнула гуска.

Якоб дуже зрадів, але й радість не дозволила йому забути, як він

зобов'язаний Мімі. Хоча йому кортіло вирушити до батьків, він подолав це бажання і сказав:

– Кому, як не тобі, я маю дякувати за це?