Читати книгу - "Кола на воді"

Жінка спокійно дивилась у ретельно протерті скельця і кивала:

– Зі мною все буде добре, лікарю. Дозволите повернутись додому?

– Але… Але навіщо такий поспіх? Пані Ірино, затримайтесь у нас на день-два, благаю. Це ж у ваших інтересах.

Довгі музичні пальці сплелися у вузол так міцно – не розчепити, хіба самі послаблять натиск.

– Я дуже хочу додому. Мені потрібно… стільки всього зробити. Я ж досі ще не попрощалась з дочкою… Розумієте? Мене не залишать саму, не хвилюйтесь.

Чоловік зітхнув і поспіхом махнув рукою, немов боявся, що вже у наступну хвилину здоровий глузд візьме гору. За дверима полегшено сплеснула у долоні Валя і розчулено кинулась обійматися.

– Я ж казала, казала, що вона повернеться!

Володимир Іванович схвильовано тупцював на ґанку, проводжаючи поглядом автомобіль зі зціленою пацієнткою, потім швидко повернувся до кабінету і зробив запис у своїх паперах: «Сьогодні життя перемогло – вкотре, однак без моєї допомоги. Дивно. Виявляється, що вся моя багаторічна робота, практика, дослідження – не менше і не більше, аніж спроба знайти, скажімо, тверду опору посеред океану. Так-так. І коли здається, що вже майже усе відкрито і пояснено, з-під товщі води раптово виринає питання: а опора та, власне, має також на чомусь триматися?»

Анатолій вів машину з химерним відчуттям, що везе мерця, котрий повернувся з того світу, хоча… якщо і не з того, то точно іншого. Йому весь час хотілося озирнутись, аби впевнитися, що це не мара, не вибрик уяви. Позаду, схилившись до вікна, сиділа Іра. Так-так, це вона. Бліда шкіра й погляд в нікуди, може, навіть углиб погляд, проте інший, живий чи що. Іра майже не говорила, за всю поїздку лише одне слово «додому», однак він спиною відчував, що то – колишня Іринка, з пригоршнями мрій, страхів і… музикою на кінчиках пальців. Зараз її рука ніжно стискала долоню сестри, і обом від того простого жесту робилося легше. Власне, легше стало усім, йому так точно – неначе невидимий тягар в одну мить став невагомим. Не вистачало ще, аби до рахунку невідомого убивці додали і матір дівчинки. Бо хіба ото було життям? Чоловік здригнувся й полегшено видихнув. Ірину вони таки відвоювали. Головне, аби та не повернулась назад до… темряви.

– Мені було добре там.

У салоні запала тиша, по шкірі поповзли зграї крижаних мурах. Валя глибоко вдихнула й стурбовано стисла долоню сестри:

– Де?…

Було чути, як часто-часто калатає серце.

– Іро, ти про що?

Жінка тихо видихнула:

– Там… де я була… Це все одно, що вимкнути електричну лампочку, щоправда, при цьому зникає не світло, а решта світу. Просто. Клац – і його нема. Людей нема. Нікого. Лишень ти і минуле, в якому твоя дитина дихає, а вранці просить на сніданок яйце у формі сонця.

Анатолій відчув, як холод повільно заповзає до серця й тисне.

– Але ж… то не життя.

Жінка всміхнулась:

– Чому? Бо решта світу переконана у цьому?

Автомобіль зупинився біля знайомого під’їзду, скрипнули дверцята. Валя повільно вивела сестру, притримуючи під руки, й повела до під’їзду. Ірина дивилась на будинок широко розплющеними очима й навіть не кліпала. На неї чекала та сама кістлява гостя. Жінка спинилась, глибоко вдихнула й раптово озирнулась. Очі в очі. Анатолій здригнувся. Це, мабуть, вперше за весь час їхнього розлучення вони дивились одне на одного.

– Толю, ти… вибач мені за ті слова там, біля озера. Ти не винен. Ніхто ні в чому не винен.

Він здригнувся. Так не буває. Винні є. Винні мають бути, інакше, інакше світ – безглуздий. Де у ньому справедливість? Ні-ні. Він знайде винних, обов’язково знайде, тим паче, що один уже відомий. І від цього знання хочеться вити.

– Я мав піти з Оксанкою до дельфінарію. Вона так довго мріяла про побачення з дельфінами, от я і пообіцяв. Тим паче, не потрібно було нікуди їхати, дельфіни самі до нас завітали, – чоловік понуро опустив голову і стишив голос, – так Оксанка говорила, ще й сміялася. А на роботі об’єкт серйозний намалювався, потрібно було з паперами активно попрацювати, потім… потім дельфіни поїхали. Та й кого мені тепер вести до них на побачення?

Ірина легенько торкнулась його руки, неначе павутинкою невидимою провела. В очах стояв смуток – чистий-чистий.

– А я того дня відпустила дівчаток самих, і навіть батьків Віки не попередила. Стільки справ було, учнів, і так хотілося встигнути зібрати потрібну суму до Оксанчиного дня народження.

– Але ж Оксанка була такою самостійною, завжди, з самого народження. Серйозна і розсудлива дівчинка. Я б також відпустив. А що ти хотіла їй подарувати?

Жінка посміхнулась:

– Конструктор. Величезний, здається, три чи чотири моделі справжнісіньких парусників. Останнім часом вона марила кораблями.

– А я й не підозрював навіть, вже пізніше дізнався. Дивачка.

– Іншої такої не буде.

Біда кивнула, а жінки зникли за порогом будинку. Анатолій залишився у машині, просто сидів й дивився на відчинені вікна квартири четвертого поверху. Там зараз прощалися з минулим, вивільняли біль і залишали спогади. Фіранки на вікнах дитячої раптово підхопив вітер, й вони напнулися, нагадуючи вітрила корабля. Дізнатися б, куди він відпливає, аби наздогнати і встигнути сказати найважливіші слова. Які? Він не знав. Власне, деякі речі і не потрібно знати, їх просто від-чу-ва-ють.

«У мене сьогодні прорвало рану на пальці. Вона зріла кілька останніх днів і так боліла, що не можна було доторкнутись. Я боялась показувати її мамі, бо не хотіла йти до лікарні, аби рану надрізали і звільнили від гною, що там назбирався. Татові я теж нічого не сказала, він учора дзвонив, і ми говорили про зимові канікули. Цього року поїхати кудись разом не вийшло, ми ж тепер не зовсім сім’я, і у кожного свої клопоти. Це як з раною: у кожного болить своє. Але ж колись обов’язково має полегшати. Мені ж полегшало, й палець майже не болить».

Чоловік закрив блокнотик і ще раз подивився на вікна. Вітрил вже не було, вітер вщух, а може, задрімав у ланцюгах спекотного літа. Цікаво, а чи прориваються рани на серці? Та ще й так, аби воно продовжувало битися далі.

Повернувся додому глибоко вночі. Темрява і будинок злилися у щось єдине, химерне й мертве, неначе життя там не могло бути в принципі. Анатолій зіщулився і відкрив двері широко – наскільки зміг, запрошуючи у гості ледь не увесь світ, швидким кроком пройшовся кімнатами першого поверху, увімкнув у кожній світло й поспіхом