Читати книгу - "Ностальгiя"

як його… стронцій! Од «Каберне» уже оскома в усіх, дітям, і тим по чайній ложечці дають, як ото колись риб’ячий жир. А як на мене, то воно сущий шмурдяк… О, диви, ще одна парочка. — Вдарив по гальмах, аж завищало. — Куди? Нивки? Нє! — І знов: — Зі своєю законною, не бійсь, на метрі їздить, а з чужою таксі йому подавай. Позвикали! Ну, ясно, яка це дурепа з таким вальком на метрі буде катацця, тепер вони навчені, п’ятаком не одбудешся, труси калиткою, як казав той у п’єсі. Радіація, радіація! — пороззявляли всі роти й раденькі. Чхати на ту радіацію, ще трохи — й про неї забудуть, балакатимуть про СНІД чи ще якусь трясцю, а розбитих сімей не склеїш, оце тобі й радіація, і все. Курвота! Пошли їм хоч і потоп, тіки дай нагуляцця, напицця із горя. Де тобі, тут?

Микола вийшов з машини, знов хотів було дихнути на повні груди, але й цього разу тільки сухо схлипнуло в горлі, ніби довкола був вакуум. Обличчям відчував нічну вільгість, а вдихнути її не міг, не годен був набрати повітря повні легені, буцім їх палила якась гарячка.

У Стаха світилося. Заклично світилося вікно в готельному будинку, цьому дивовижному винаходові епохи науково-технічної революції, з кімнатками-келіями і такими манюніми кухоньками, що обідати в них, якщо вас аж двоє, доводиться стоячи. Більше влізе, — мабуть, думали архітектори, і взагалі, той добродій, що проектував Стахів будинок, був неперевершеним оптимістом, він вважав, що в його будинку (у цьому його дітищі) люди будуть найщасливішими в світі і ніколи не вмиратимуть; через те, коли помер один Стахів сусіда, виявилося, що з квартири неможливо винести труну разом з небіжчиком, мусили виносити окремо.

Втім, Стах теж був оптимістом і дякував долі, що після розлучення йому перепала хай і така іграшкова, зате ізольована квартирка, та ще й з телефоном; він народився у Києві, виріс у комуналці і знав ціну житловій автономії. Стах казав, що до семи років він не вмів розмовляти рідною мовою, батько його, виходець із села, токар «Ленінської кузні», теж говорив київським суржиком, а одного разу прийшов додому з маленькою книжечкою віршів, хтось йому дав збірку Василя Симоненка, і він цілу ніч просидів над нею, хоч до того віршів ніколи не читав, а вранці підкликав до себе малого Сташка, поклав йому на білу голівку свою теплу руку й, дивлячись в очі, сказав: «Я не папа, синку, я тобі тато. Чуєш? Та-то».

Ліфт у цьому будинку теж був тісний, скрипучий (спасибі, що не стояв поламаний), усе тут було мізерне, і тільки Стах вийшов назустріч високий та красивий, з білими розпушеними вусами і своєю милою безпорадністю:

— Я тут, розумієш, і яєчню затіяв, та забув за неї, згоріла, а поки мив сковороду, то й кава збігла.

— Нічого, ми сьогодні не бідні, — сказав Микола, виставляючи на стіл гостинці.

— О, та ти, братику, справді розбагатів!

— А ти як думав — перебиваємося на творчих сухарях? Знай наших. Я тобі цілий вечір дзвоню, де волочишся?

— Якби ж знаття, що в кума пиття. Ну, розказуй, як там північний вітер. Усіх карасів виловив чи й мені трохи лишив?

— Приїжджай, побачиш.

— Якось виберусь, дякую. А як робота?

— Кепсько, — сказав Микола.

— Чому? — здивувався Стах. Він гадав, що в його маєтку ніщо не могло бути кепським; і якщо вже засів там писати, то вийде тільки шедевр.

— Тупцюю на місці, — зізнався Микола. — В голові усе перевернулося догори дном. Розумієш… коли дерево споконвіку було символом життя, а тепер кажуть, що під ним навіть не можна стояти, боронь Боже сховатись під ним від дощу, то що тут писати і думати? Коли й трава стала символом смерті, її закопують у землю.

— Ну, це ти занадто. В моєму лісі, братику, можеш, як казав поет, м’яти квіти й валятися на траві.

— Може, й так, не знаю. Але я не з твого лісу, Сташку, я з Полісся. І можу писати тільки про нього. То як же мені, порадь, будь ласка, писати тепер про дерева, траву і любов? Про те світле озерце, яке в моєму селі називають Оком?

Стах покусав вуса, зітхнув, налив у склянки.

— За зустріч, — сказав. — І не піддавайся злості. Про що хочеш пиши, тільки не піддавайся злості, чув? І не оплакуй. Горе любить, коли його поливають слізьми. Тоді воно дужчає. Ну, годі про це. Розкажи щось веселе.

— Веселе? Можна, — погодивсь Микола. — Зайшов Петрусь у твою повітку, побачив вила і знаєш, що вигукнув? «А хто це їсть такою виделочкою?»

— Геніально, — засміявся Стах, а Миколі запекло всередині: раптом так захотілось побачити малого, наче не був із ним сто літ. Як же Софія витримує? Чи, може, усе нормально, усе так і має бути і тільки він ненормальний, до краю дійшов зі своєю сентиментальністю? Жінки не люблять сентиментальних мужчин, тонкосльозих не любить ніхто. Їх утішають, їм співчувають і втікають од них. Правда за Стахом — не треба оплакувать.

— На кого лишив малого? — спитав Стах.

— Та в Сергія ж. Оля за ним доглядає як за своїми. Петрусь у них днює й ночує. Славна в Сергія жіночка.

— Ти мені кажеш. То моя перша любов.

— Твоя?

— Тато щоліта відвозив мене до тітки Оляни, — мовив Стах. — Ми з Олею, можна сказати, росли. Купалися в річці, збирали гриби, суниці… Щасливі часи. А одного літа дитинство моє скінчилось, я побачив, що в неї є груди, є губи і є у ній щось таке, без чого мені не жити. То завжди гасав з нею, борюкався, як з хлопчиськом, а тут не знати що скоїлось — боявся дихнути при ній. Дивився мов на ікону, голубив очима, одне слово, готовий був, як пишуть в романах, зорі діставати з неба. І за це, звичайно, поплатився. Так завжди буває. — Стах запалив сигарету, глибоко втягував димок, наче пив його. — Вона вибрала Сергія, бо він не обіцяв їй ніяких зірок, ніяких таких нісенітниць. Сергій жив не на небі, а на землі, він жбурляв у неї реп’яхами, глузував з її тонких ніг, штовхав зодягнуту в річку. Оля, звичайно, сердилася, показувала йому язика, та, мабуть, уже тоді думала про Сергія, думала