Читати книгу - "Ностальгiя"

— Ти їй так нічого і не сказав?

— Де б я посмів? Певно, й досі нічого не знає. Так краще.

— Не думав, що ти такий тихий.

— То я вже пізніше став одігруватися. Я зрозумів, що треба жінкам. Кажуть, що липнуть до того, хто медом помазаний. Брехня! Не медом, а дьогтем. Я заходжу в кафе «Хрещатик», питаю, чи в них продаються шпиці до велосипеда, кельнерка сміється і наливає мені каву без черги. Підсідаємо з хлопцями у тому ж «Хрещатику» до мальованих красунь, хлопці один поперед одного їм про Фелліні, Маркеса, екзистенціалізм, он які ми розумні, ходімо з нами, а дівчатка ні гу-гу. Тоді я їм так і так, мовляв, приїхав з колгоспу «Сорок років без урожаю», чи не показали б ви мені столицю? Тільки попереджаю зразу: грошей у мене немає, надої в колгоспі падають, за трудодень платять натурою і т. д. Вони регочуть, аж кава носом, а потім мене попід руки — ходімо. І вже сперечаються між собою, одна каже: «Актор», а друга: «Ні, художник, я його по телевізору бачила». Ось так, а то Фелліні, Кафка, Камю, Мюзель! Та їх просто нудить від цього.

— Добре тобі, що не лізеш за словом у кишеню.

— А можна й без цього. Я з однією знаєш як познайомився? Їду в метро, а навпроти, дивлюся, богиня. І така вже, бачу, горда, що не підступишся, не дасть і рота розтулити. Я тоді вириваю із записника аркушик, черкнув їй записку: «Такої вроди в житті ще не бачив, і як же мені прикро, що не можу навіть про це вам сказати. Я німий». Вона взяла ту записочку, прочитала й дивиться на мене, дивиться, ну, передати не можу, що то за погляд, а потім дістає із сумочки ручку й пише мені: «Це не страшно. І навіть романтично». Ну, отак ми перекинулися ще кількома романтичними записочками, а потім вона виходить, і я, зрозуміло, за нею. Виходимо з вагона, кажу: «Ходімо на каву». Вона на мене очі, отакі як більярдні кулі… «Ой, — кажу, — невже я заговорив? Це від потрясіння вашою вродою». Ну, далі все ясно, пішли ми з нею в «Хрещатик», а там сидять ці страждальці… Фелліні, Пруст, Джойс… сидять у пошуках втраченого часу, морщать лоби, сіроми.

Микола посміхався Стаховим розповідям, та посмішка ця скидалась на маску, що от-от зісковзне і відкриє справжнє його обличчя, він уже стомився її тримати, ця посмішка стягувала йому лице, як налипла глина, і, дивлячись на Стаха, він раптом подумав, що той теж у масці, тільки Стах зодягнув її давно, уже звик, притерся, вона не муляє йому, а надійно приховує від світу його вразливу душу, захищає Стаха ще, може, відтоді, коли він розпрощався зі своєю першою любов’ю.

Скільки б Микола не посміхався, якого б хмелю не випив, а в ньому пульсувала і бухкала в скроні єдина думка: «Це все… це все… це все… Сталося». Шукаючи полегші, намагався переконати себе, що сталося це давно, не треба так близько брати до серця, головне для них із Софією втрачено не сьогодні, і він мусив бути готовим до цього. Мусив бути готовим, а не шукати їй виправдань і на все заплющувати очі. Тепер полуда спала йому з очей, і все їхнє життя бачилося Миколі з іншого боку, бачилося дірявою підкладкою срібного театрального плаща. Пам’ять прискіпливо вибирала з минулого те, що розвіювало його останні сумніви: постійні якісь телефонні дзвінки, мовчання у трубку, Софіїні походеньки до подружок, кравчинь, вічні її затримання на роботі, зрештою подружнє розхолодження й апатія до того, що колись так хвилювало і збурювало кров.

Де, хто і коли проорав межу між тим щасливим «колись» і гірким «тепер»? Чия тут вина? Його? Її? Обох? Чого їм не вистачало? Мали любов, мали дитину з любові, мали своє гніздо.

Тоді не дійшло до суду, квартиру лишили за ними. Софія, мабуть, і досі не знає, якого приниження це йому коштувало. Ніхто не знає.

Як це не дивно, а найкраще його розумів у тій скруті чоловік, котрий мав би довести діло до суду. Слідчий. І річ не в тому, що він був Миколиним земляком, ні, просто цей поліщук добре знав юридичні закони і йшов на ризик там, де був з ними не згоден. Він сказав, що закриє справу, але попросив, щоб Микола приніс клопотання з роботи, мовляв, просимо не порушувати справу проти такого-то, оскільки це чесний працівник, сумлінний, порядний і т. п. — такий папірець, казав слідчий, потрібен йому для підстраховки в разі, якщо знов прийде анонімка, отож поговори із шефом, нехай підпише клопотання, думаю, він усе зрозуміє, у вас там люди мудрі, психологи, пишуть книжки, а не доноси.

Виходу не було, мусив іти до Луки Лукича, і той, на диво, вислухав Миколу доброзичливо, поспівчував, позітхав, почухав потилицю і сказав, що такий папірець написати не штука, але це ж тобі не простенька характеристика, це діло серйозне, і тут треба зібрати всіх членів профкому, провести збори, з протоколом, як і годиться, пожурити винуватця, потім прийняти постанову, а як же ти думав, це тобі офіційний документ, а не супліка.

— Слідчий каже, що досить і вашого підпису.

— Та ні, це буде ще один підлог, — зморщився Лука Лукич, і Микола здивувався: а він звідки знає це слово? Тут перерив усі словники і не знайшов, а Лука Лукич видав одразу.

І почалося. Збори. Дебати. Докори.

Лукаві усмішечки. Співчуття.

Журили, перепитували, смакували.

Виправдовували, застерігали, попереджали.

Все як у тумані. Договорились до синього пороху.

Хтось зауважив, що винуватець прийшов з повинною у джинсах.

Комусь видався задовгим його чуб.

Каламуть.

І з цієї каламуті раптом випливало обличчя поета, того-таки відомого поета, котрому Микола колись носив свої вірші до журналу і який потім перейшов працювати у видавництво.

— Я не розумію лише одного, — сказав поет. — Чому людина не має права на власне житло, коли це право їй дає наша Конституція? Чому вона мусить іти у прийми? Чи не досить того, що ми й так усі почуваємося на своїй землі приймаками?

— Я себе так не почуваю, — сказав Лука Лукич.

— Перепрошую, не всі.

Запала незручна мовчанка.

Хтось кашлянув. І закашляли